Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.
— Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? — сказав він.
Карлсон тяжко зітхнув.
— І де беруться такі ледарі, як ти? — сказав він. — Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?
— Ні, звичайно, не важко, — погодився Малий. — Мушу тільки сказати, що…
— А ти нічого не мусишказати, — перебив Карлсон. — Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді
Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.
— Я не маю навички, — виправдувався Малий. — Може, ти… тільки розпалиш — і все?
— Нічого не вийде, — мовив Карлсон. — Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треби розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?
Ні, Малий не хотів такого.
Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.
— Горить! — вдоволено сказав він.
— От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук, — мовив Карлсон. — Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.
— А ти певний, що сам зможеш напитися кави? — спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.
— Еге ж, кави я вже сам нап’юся, — сказав Карлсон. — Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.
І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з’їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.
— Де ж твій смітник? — спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.
— Зараз я покажу тобі, — відповів Карлсон. — Бери відро й ходи.
Він вийшов на ганочок.
— Он, — показав він униз на риштак.
— Як?.. Що ти маєш на думці? — здивувався Малий.
— Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,
— Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? — здивувався Малий. — Так не можна робити.
Карлсон потягнув до себе відро.
— Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи, — і він з відром швидко рушив униз дахом.
Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!
— Гальмуй! — гукнув він. — Гальмуй!
1 Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.
— Чого ти чекаєш? — гукнув Карлсон. — Ходи-но сюди!
Малий сів на дах і почав обережно з’їжджати до риштака.
— Найкращий у світі смітник… з висотою спаду двадцять метрів, — сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.
На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.
— Ой! — крикнув Малий. — Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!
Карлсон здвигнув плечима.
— А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!
Малий занепокоївся.
— Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.
— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон. — Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.
Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.
— Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? — сказав Карлсон. — Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки.
Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.
Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.
— Власне, я теж можу випльовувати кісточки, — сказав Карлсон. — Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.
— Ти гадаєш, що я дістану? — спитав Малий.
— Вилізь на верстат, — порадив Карлсон.
Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ганочку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли — так смішно-смішно.
Почало вечоріти. М’який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карлсона на ганочку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.
І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.
— Десь же їм треба мешкати, бідним людям, — сказав він. — Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не можуть усі бути найкращими в світі Карлсонами.
Карлсонова пригода з булочками
Поки Малий сидів у Карлсона, мама була в лікаря. Затрималася вона там довше, ніж гадала, і як нарешті прийшла додому, Малий уже спокійно сидів у своїй кімнаті й роздивлявся на марки.