Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Дивно! Ну, тепер іди собі гратися, поки я доварю обід.
— Дякую, — мовив Малий. — То я вже не сидітиму замкнений?
— Ні, не сидітимеш, — сказала панна Цап і підійшла до дверей.
Вона взялася за клямку й натиснула на неї раз, потім другий. Проте двері не відчинялися. Тоді вона налягла на них усією своєю вагою. Але й це не допомогло. Двері не подавалися.
Панна Цап зойкнула:
— Хто замкнув двері?
— Ви самі їх замкнули, — сказав Малий.
— Що ти верзеш! —
— А звідки я знаю? — сказав Малий.
— Може, то Боссе чи Бетан? — спитала панна Цап.
— Ні, вони ще в школі, — заперечив Малий.
Тоді панна Цап важко опустилася на стілець.
— Знаєш, що я думаю? — мовила вона. — Мені здасться, що в цьому домі є привиди.
Малий кивнув головою. О, як добре, що панна Цап вважає Карлсона за привида! Тоді вона, мабуть, піде собі від них. Бо хіба ж вона залишиться в квартирі, де є привиди?
— А ви боїтеся привидів? — спитав він.
— Навпаки, — сказала панна Цап, — я їм рада. — Уяви собі, тепер я, може, також попаду в телебачення! Знаєш, у них є така серія, де люди розповідають за привидів. А того, що я зазнала за один-однісінький день, вистачить на десять передач по телебаченню.
Панна Цап, здавалося, була цілком задоволена.
— А як лютуватиме моя сестра Фріда, щоб ти знав! Бо Фріда виступала по телебаченню і розповідала про духів, що їх вона бачила, про голоси, що їх чула, і не знаю, про що там іще. Але тепер я їй утру носа.
— А хіба ви чули якісь голоси? — поцікавився Малий.
— Авжеж. Пам’ятаєш, як заревіло за вікном тоді, коли зникли булочки? Я спробую віддати той рев на телестудії, щоб люди почули, як він звучить.
І панна Цап так заревіла, що Малий аж підскочив на стільці.
— Еге ж, десь так, — задоволено сказала вона.
Тієї миті за вікном пролунало ще страшніше ревіння, і панна Цап зблідла.
— Ось і відповідь, — прошепотіла вона. — Привид відповів мені. Про це я теж скажу по телебаченню. О, господи, Фріда аж позеленіє з люті!
І вона розповіла, як Фріда хвалиться, що виступала по телебаченню зі своїми духами.
— Як вірити їй, то весь Васастад [3] аж кишить духами, і більшість їх мешкає у нас дома, щоправда, не в моїй кімнаті, а в Фрідиній. Уяви собі, якось увечері дух своєю рукою написав попередження Фріді. А її, далебі, треба-таки було попередити, — додала панна Цап.
— А що то було за попередження? — запитав Малий.
Панна Цап хвильку подумала.
3
Васастад — один із районів Стокгольма.
—
Малий непорозуміло глянув на неї: він таки справді нічого не втямив. Панна Цап пояснила:
— Це попередження Фріді, щоб вона змінила своє життя на краще і кинула всякі дурниці.
— І вона послухалася? — запитав Малий.
Панна Цап пирхнула.
— Аякже! Вона й далі хвалиться і вважає себе за бозна-яку зірку телебачення, хоч виступала один-однісінький раз. Але тепер я знаю, хто з неї зіб’є пиху.
Панна Цап потерла руки. Вона страх як тішилась, що врешті візьме гору над Фрідою, тому зовсім не зважала на те, що сидить замкнена з Малим. Вона була цілком задоволена і все розводилась про Фрідину розповідь за духів і про свої власні спостереження, аж доки не вернувся зі школи Боссе.
Малий гукнув йому:
— Ходи відчини нам! Я замкнений з хатнім ца… з панною Цап!
Боссе відімкнув двері і вражено спитав:
— Хто це вас замкнув?
Панна Цап тільки таємниче примружила очі.
— Про це ти почуєш скоро по телебаченню.
Тепер вона квапилась доварювати обід і сягнистим кроком поспішила до кухні.
Але за хвилину почувся її голосний зойк. Малий кинувся туди.
Панна Цап сиділа біля плити блідіша, ніж була перше, і мовчки показувала на стіну.
Отже не тільки Фріда одержала попередження, написане рукою духа. Панна Цап теж його одержала. На стіні було написано великими кривими літерами:
«УВАЖАЙ! У ТВОЇХ НЕМИЛОСЕРДНО ДОРОГИХ БУЛОЧКАХ МАЛО ЦИНАМОНУ!»
Карлсон і телевізор
Тато прийшов на обід з новим клопотом.
— Бідні діти, мабуть, доведеться вам кілька днів давати самим собі раду. Несподівано вийшло так, що мені треба вилетіти до Лондона. Як воно буде, га?
— Буде все чудово, — сказав Малий, — тільки ви не лізьте під пропелер.
Тато засміявся.
— Я думаю про те, що ви робитимете без мами і без мене.
Боссе й Бетан теж вважали, що все буде гаразд.
— Навіть трохи цікаво хоч раз побути без батьків, — заявила Бетан.
— Але ж подумайте про Малого, — журився тато.
Бетан ніжно погладила Малого по русявій голівці.
— Я дбатиму про нього, як мама, — запевнила вона.
Але тато не дуже вірив, що вона так про нього дбатиме, а Малий і поготів.
— Тебе однаково ніколи немає, гасаєш із своїми хлопчиськами, коли ти найдужче потрібна, — промурмотів він.
Боссе спробував потішити його.
— Ти ще маєш мене.
— Еге ж, маю на стадіоні в Естермальмі, — сказав Малий.