Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсоном», — подумав собі Малий. Він квапливо попрощався і Крістером:
— Бувай, мені тепер ніколи.
Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.
І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.
«Найкраще в хатнього цапа — це пиріг з яблуками, — міркував він, — а найкраще в пирога — це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи —
І все-таки то був зовсім не веселий обід — стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан — за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.
Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду — ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!
— Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! — промурмотів Малий.
Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина, — так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.
Панна Цап невдоволено поглянула на нього.
— Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!
— Я… я просто дивлюся на зірки, — затнувся Малий. — А ви не хочете поглянути на них?
То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.
Панна Цап теж почула.
— Щось нагорі торохтить, — сказала вона. — Дивно.
— Авжеж, справді дивно, — погодився Малий.
І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію — дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то «Жалобна привидова пісня» линула серед осінньої ночі.
— Ти глянь-но… он… о господи! — мовила панна Цап.
Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!
Малий спробував заспокоїти її.
— Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди, — сказав він. — Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.
Та панна Цап не слухала його. Вона втупилась у вікно, що за ним привид почав свій фантастичний виступ.
— Забери його геть! Забери його геть! — застогнала панна Цап.
Але привида з Васастаду не можна було забрати. Він літав собі взад і вперед, угору і вниз, і часом перекидався в повітрі. І навіть як він перекидався,
Малий вважав, що то було справді гарне й поетичне видовище. Білий невеличкий привид, темне, всіяне зірками небо й жаліслива музика. Та панна Цап була іншої думки. Вона схопила Малого за руку й сказала:
— Тікаймо до спальні й там сховаємось!
Їхнє помешкання складалося з п’яти кімнат, кухні, передпокою і ванної. Боссе, Бетан і Малий мали кожне по маленькій кімнаті, мама з татом — спальню, і ще була простора вітальня на всіх. Тепер, коли мами й тата не було, в спальні жила панна Цап. Вікна її виходили на подвір’я, а вікно Малого — на вулицю.
— Ходи! — схвильовано квапила його панна Цап. — Ходи, сховаємось у спальні!
Малий опинався. Лишити таке видовище, коли воно тільки почалося! Але панна Цап була невблаганна.
— Швидше, бо я зараз зомлію!
І хоч як Малий не хотів, а все ж таки довелося йому піти до спальні. Там вікно було відчинене, але панна Цап одним махом зачинила його. Потім опустила жалюзі, добре розправила завісу й почала стягувати до дверей меблі. Видно, вона нізащо в світі не хотіла більше дивитися ні на яких привидів. Малий не міг її збагнути — адже досі панна Цап так прагнула побачити їх! Він сидів на татовому ліжку, спостерігав, як вона надсаджується, і хитав головою.
— Мабуть, Фріда не така боягузлива, — сказав він.
Та саме тепер панна Цап не хотіла й чути про Фріду. Вона перетягувала меблі — столи, стільці й невеличку книжкову шафу. Перед дверима вийшла справді гарна барикада.
— Ось так! — задоволено сказала панна Цап. — Тепер, мабуть, ми можемо бути спокійні.
Проте з-під татового ліжка почувся глухий голос, ще задоволеніший.
— Ось так! Тепер, мабуть, можемо бути спокійні. Тепер ми зачинилися на ніч!
І звідти вилетів невеличкий привид, аж засвистіло за ним.
— Рятуйте! — закричала панна Цап. — Поможіть!
— Що помагати? — спитав привид. — Складати меблі? Але ж я не вантажник.
І привид зайшовся сміхом. Але панні Цап не було смішно. Вона кинулася до дверей і почала розкидати меблі, аж стільці мигтіли. Барикада вмить була розвалена, і, репетуючи на цілу хату, панна Цап вибігла до передпокою.
Привид подався за нею. Малий теж. А позаду мчав Бімбо і голосно гавкав. Він нюхом не відчував ніякого привида й гадав, що то якась весела забава. Привид, звичайно, теж так гадав.
— Гей-гей! — вигукував він, кружляючи біля самих вух панни Цап.
Але вряди-годи він давав їй трохи відбігти, щоб було ще цікавіше. Так вони гасали по всій квартирі: панна Цап попереду, а привид за нею — до кухні, а з кухні до вітальні, з вітальні до кімнати Малого, і так без кінця.
Панна Цап не переставала верещати, і врешті привидові довелося трохи заспокоїти її.
— Ну, ну, не репетуйте! Нам же так весело!
Та це не допомогло. Панна Цап аж завила і знову помчала до кухні. Але там серед підлоги стояла балійка, де панна Цап мила ноги. А привид летів у неї за плечима.