Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.
— Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник.
Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.
— Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.
Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.
— Начебто вона готує вечерю, — сказав Карлсон, — бо стукнула сковородою.
І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.
— Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду, — сказав Малий. — О, як я хочу їсти!
Карлсон кинувся до дверей.
— Мчімо до кухні! — гукнув він.
І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів пасти задніх. Тому обережно подався слідом за Карлсоном.
А той був уже в кухні.
— О, здається, ми якраз устигли на вечерю!
Панна Цап, що стояла біля плити й мішала тюфтельки, лишила сковороду й рушила назустріч Карлсонові. Вигляд у неї був загрозливий.
— Геть! — закричала вона. — Геть звідси!
У Карлсона опустилися кутики рота, і він насупився.
— Я не граюся, коли ви будете такі сердиті. Я теж хочу тюфтельок. Хіба ви не розумієте, що я зголоднів, цілий вечір удаючи привида?
Він підлетів до плити і схопив із сковороди тюфтельку. Та це вже було занадто. Панна Цап заревла й кинулась на Карлсона. Вона схопила його за комір і вишпурнула за двері на чорний хід.
— Геть! — крикнула вона. — Гайда додому і більше сюди не потикайся!
Малий був страх який розгніваний. «Як можна так ставитись до мого любого Карлсона?» — розпачливо думав він.
— Фе, які ви недобрі, — сказав він мало не крізь сльози. — Карлсон мій приятель і повиненбути зі мною.
Більше він нічого не сказав, бо відчинилися двері і з’явився Карлсон. Він теж був розгніваний.
— Я не граюся. Я не граюся, коли тут таке робиться. Викидати мене за двері на чорний хід…о!
Він підскочив до панні Цап і тупнув ногою.
— На чорний хід, фе… Я хочу, щоб мене викинули з сіней на сходи, як усіх порядних людей!
— Про мене! — мовила вона і, хоч Малий біг ззаду та плакав, поволокла Карлсона через усю квартиру до сінешніх дверей, щоб викинути його на сходи, як він і хотів.
— Ось тепер маєш! Тепер ти задоволений?
— Еге ж, задоволений, — відповів Карлсон, і панна Цап так хряснула дверима, що весь будинок здригнувся.
— Нарешті! — сказала вона й рушила назад до кухні.
Малий біг за нею і бурчав:
— Фе, які ви недобрі й несправедливі! Карлсон повинен бути на кухні!
І він справді був на кухні. Коли панна Цап і Малий зайшли туди, Карлсон стояв біля плити й наминав тюфтельки.
— Звичайно, я хотів, щоб ви мене викинули з сіней на сходи, — заявив він, — аби я міг зайти з чорного ходу і взяти собі смачних тюфтельок.
Тоді панна Цап схопила його за комір і викинула втретє — знову на чорний хід.
— Ох і влазливе ж! — сказала вона. — Як та муха… Але чекай, я ось замкнудвері, то, може, хоч тоді матиму спокій.
— Побачимо, — сумирно сказав Карлсон.
Двері за ним хряснули, і панна Цап подбала, щоб вони вже були замкнені як слід.
— Фе, які ви недобрі, — правив своєї Малий.
Та панна Цап не слухала його. Вона попростувала до плити, де на сковороді шкварчали такі гарні тюфтельки.
— Може, врешті, і я з’їм якусь тюфтельку після всього, що мені довелося витримати цього вечора, — сказала вона.
Тієї миті з відчиненого вікна почувся голос:
— Добрий вечір! Є хто дома? І чи лишилося ще хоч трохи тюфтельок?
На підвіконні сидів Карлсон і задоволено всміхався.
Малий захихотів.
— Ти залетів через балкон з коридора?
Карлсон кивнув.
— Саме так. І ось я знов з вами. Ви ж бо мені раді… особливо та, що біля плити.
Панна Цап стояла з тюфтелькою в руці. Вона саме хотіла покласти її в рот, та, побачивши Карлсона, завмерла на місці і лише кліпала очима.
— Зроду не бачив такої ненажери, — сказав Карлсон і шугнув з вікна до панни Цап. Пролітаючи повз неї, він вихопив тюфтельку, швиденько проковтнув її і піднявся під стелю.
Панна Цап отямилась. Вона стиха зойкнула, схопила вибивачку і погналася за Карлсоном.
— Ох ти ж, тварюко, ну, тепер я таки вижену тебе!
Карлсон радісно кружляв навколо лампи.
— Гей-гей! Будемо знову змагатися. Так весело мені було тільки в дитинстві, коли мій любий татко гнався за мною навколо цілого Меларену [4] з ляпачкою. О, тоді нам була забава!
Карлсон вилетів до передпокою, і почалася гонитва по всій квартирі. Попереду летів Карлсон — він сміявся і гейкав з радощів, — потім бігла панна Цап з вибивачкою, далі Малий, а ззаду стрибав Бімбо й голосно гавкав.
4
Меларен — озеро, що на ньому стоїть Стокгольм.
— Гей-гей! — вигукував Карлсон.
Коли панна Цап була зовсім близько, — от-от наздожене його, — Карлсон прискорював лет і підіймався під стелю. І хоч як замахувалась панна Цап вибивачкою, їй не щастило досягти Карлсона, хіба що вона зачіпала по підошвах його черевиків.
— Еге-ге! — казав Карлсон. — Не лоскочіть мені підошов! Так не годиться, а то я не граюся!
Панна Цап бігала, аж сопіла, за Карлсоном, ляпаючи великими босими ногами по паркету. Вона, сердешна, не мала навіть часу одягти шкарпетки і взути капці через привида та через безперервну біганину. Вона вже притомилася, але й гадки не мала здаватися.