Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Карлсон обернувся до Малого.
— Ти чув? Вона проганяє тебе, бідна дитино!
Потім він задоволено всміхнувся.
— Добре, що вона проганяє й мене, а то я не граюся. Я люблю справедливість.
І Карлсон з Малим посідали на підлозі перед телевізором, їли торт і чекали, поки з’явиться панна Цап.
— Зараз ми її побачимо, — мовив тато.
І справді, скоро з’явилася панна Цап. Пан Пек також — він вів програму.
— Живий-живісінький хатній цап, — сказав Карлсон, —
Панна Цап здригнулася — так, начебто почула Карлсона. Чи, може, вона все-таки хвилювалася, що стояла перед усією шведською людністю і мала показувати, як треба готувати «Лагоминку Гільдур Цап»?
«Скажіть, будь ласка, панно Цап, — звернувся до неї пан Пек, — як вам спало на думку зробити саме такий пудинг?»
«Будь ласка, — люб’язно відповіла панна Цап. — Коли маєш сестру, що нітрохи не розуміється на куховарстві…»
Далі їй не вдалося нічого сказати, бо Карлсон простяг пухку ручку й вимкнув телевізор.
— Хатній цап приходить і йде собі тоді, коли я хочу, — заявив він.
Але мама звеліла:
— Негайно ввімкни! І більше не роби такого, бо вижену!
Карлсон штовхнув ліктем Малого в бік і пошепки спитав:
— Виходить, у цій хаті вже нічого цікавого не можна робити?
— Цить, ми ж хочемо бачити панну Цап, — відповів Малий.
«Треба добре посолити, і поперчити, і додати різного коріння, щоб він був смачний», — саме говорила панна Цап.
І вона солила, і перчила, і додавала різного коріння, аж гай шумів, а коли пудинг був готовий, грайливо глянула з екрана і спитала:
«Може, скуштуєте?»
— Дякую, я ні, — сказав Карлсон. — Та якщо ви дасте мені адресу, я приведу кількох маленьких ковтачів вогню.
Потім пан Пек подякував панні Цап за те, що вона прийшла й показала, як готувати смачний пудинг. Мабуть, на цьому передача мала скінчитися, але панна Цап спитала:
«Скажіть, будь ласка, можна мені передати вітання своїй сестрі?»
Пан Пек завагався.
«Ну… прошу, тільки швидко».
І тоді панна Цап підморгнула з екрана й сказала:
«Гей, Фрідо, як ся маєш? Сподіваюсь, ти не впала з стільця?»
— Я теж сподіваюсь, — мовив Карлсон. — Бо у Верхньому Норланді був би землетрус.
— Що ти вигадуєш? — сказав Малий. — Ти ж не знаєш, чи Фріда така сама огрядна, як і панна Цап.
— Уяви собі, що знаю. Я часом літав до неї і вдавав привида.
Потім Карлсон і Малий знов їли торт і дивилися по телевізору на жонглера, що підкидав у повітря п’ять тарілок і жодної не впустив додолу. Малому жонглер здався доволі нудним, але Карлсонові аж очі сяяли, і Малий був радий.
Йому було так приємно, так гарно бачити всіх разом: і маму, і тата, і Боссе, і Бетан,
Коли вони з’їли торт, Карлсон узяв у руки вазу, ретельно вилизав її, а тоді підкинув у повітря, так, як жонглер підкидав тарілки.
— Ось тобі й маєш! — сказав він. — Бачу, той дядько в скриньці не такий уже й великий штукар. Угадай, хто найкращий у світі майстер підкидати вази?
Він метнув вазу так, що вона мало не досягла стелі, і Малий злякався.
— Ні, Карлсоне, не треба!
Мама та всі решта дивилася по телевізору на балерину й не бачили, що робить Карлсон. А попередження Малого не помогло. Карлсон спокійно підкидав собі вазу далі.
— А гарну ви маєте вазу, — мовив він і підкинув її до стелі. — Тобто мали, — додав Карлсон і нахилився позбирати скалки. — Ну, та це дурниці, не…
Але мама вчула, як ваза впала й розбилася. Вона ляпнула Карлсона по спині й сказала:
— Це моя найкраща ваза, а не дурниці!
Малому не сподобалось, що так ставляться до найкращого в світі майстра підкидати вази.
Проте він розумів, що мамі шкода вази, й поспішив утішити її.
— Я візьму гроші зі своєї скарбнички й куплю вам іншу вазу.
І тоді Карлсон гордо засунув руку в кишеню, витяг п’ять ере і дав мамі.
— Я сам заплачу за те, що розбив. Ось, прошу! Купіть нову вазу, а решту залиште собі.
— Дякую, любий Карлсоне, — сказала мама.
Карлсон задоволено кивнув головою.
— Або купіть на решту кілька дешевих вазочок, щоб могли шпурляти в мене, коли ви будете сердиті, а я випадково прилечу.
Малий пригорнувся до. мами.
— Ви ж, мамо, зовсім не сердитесь на Карлсона, правда?
Мама погладила і Карлсона, і Малого й сказала, що не сердиться.
Та ось Карлсон став прощатися.
— Бувайте здорові, я вже мушу йти додому, а то спізнюся на вечерю.
— А що ти будеш вечеряти? — спитав Малий.
— Лагоминку Карлсона, що живе на даху, — відповів Карлсон. — І будь певен, що не таку отруту, як у хатнього цапа. Відгадай, хто найкращий у світі майстер готувати пудинг?
— Ти, Карлсоне, — сказав Малий.
А за якусь хвилину Малий лежав уже в ліжку, а Бімбо на підлозі біля нього в кошику. Всі — і мама, і тато, і Боссе, і Бетан — прийшли віддати йому на добраніч. Малого вже починав долати сон, але він ще подумав про те, що тепер робить Карлсон. Може, майструє шпаківню абощо?
«Завтра, як повернуся зі школи, то подзвоню Карлсонові і спитаю, чи не можна мені піднятися на дах і ще трохи помайструвати з ним».
Як добре, що Карлсон провів дзвоник!