Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Любий Карлсоне, невже ти не розумієш, що це ти летюче барильце й що це тебе вони хочуть спіймати? Збагнув?
Карлсон так і завмер на місці. В горлі йому забулькало, ніби він чимось удавився. Він люто витріщився на Малого й крикнув:
— Летюче барильце? Ти звеш мене летючим барильцем? І щоб я був до тебе ласкавий, фе!
Він випростався, щоб стати якомога вищим, і чимдуж ввібрав живота.
— Ти, здається, не помітив, — пихато сказав він, — що я вродливий, розумний і
— Помітив, Карлсоне, помітив, — затинаючись, запевнив його Малий. — Але я не винен, що вони таке написали в газеті. Вони мали на думці тебе, це вже що є, те є.
Карлсон ще дужче розсердився.
— «Принесіть ту прояву до нашої газети»! — обурено вигукнув він. — Проява! Торохнути б межи очі того, хто назвав мене проявою, щоб аж ніс відскочив!
Карлсон грізно підступив до Малого, але тепер утрутився Бімбо. Цього вже він не міг дозволити. Щоб хтось отак кричав на його господаря!
— Цить, Бімбо, цить! — гукнув Малий, і пес знову ліг. Він тільки стиха гарчав, аби Карлсон зрозумів, що він має на думці.
Карлсон сів на ослінчик, такий набурмосений і лютий, аж іскри сипалися.
— Я не граюся! Я не граюся, коли ти такий поганий, звеш мене проявою і цькуєш своїми собацюрами.
Малий був у розпачі. Він не знав, що йому робити.
— Я ж не винен, що в газеті таке написано, — промурмотів він і замовк.
Карлсон також мовчав. Він сидів на ослінчику, понурий, як ніч. У кухні запала прикра тиша.
Раптом Карлсон голосно зареготав. Він схопився з ослінчика і грайливо штовхнув Малого в живіт.
— Хоч я й проява, — заявив він, — зате принаймні найкраща в світі проява, що коштує десять тисяч крон. Ти уявляєш собі?
Малий теж почав реготати: о, як добре, що Карлсон знов повеселішав!
— Авжеж! — захоплено вигукнув він. — Ти вартий десяти тисяч крон! Таких, як ти, небагато знайдеться!
— Жодного в цілому світі, — запевнив Карлсон. — Наприклад, взяти б таку мізерну прояву, як ти. Я б оцінив тебе щонайбільше на двадцять п’ять крон.
Карлсон натиснув гудзика на животі, піднявся вгору і радісно закружляв під стелею навколо лампи.
— Гей-гей! — весело вигукнув він. — Ось летить Карлсон на десять тисяч крон, гей-гей!
Малий вирішив махнути на все рукою. Адже Карлсон не шпигун, поліція не може схопити його тільки за те, що він Карлсон. Певне, тато й мама не цього боялися, аж тепер Малий збагнув. Звісно, вони боялися, що не можна буде довше тримати Карлсона в таємниці, якщо його почнуть ловити. Але чогось поганого з Карлсоном не станеться, Малий був того певний.
— Не бійся, Карлсоне, — сказав Малий. — Ніхто тобі нічого не зробить тільки через те, що ти — це ти.
— Авжеж, кожен має право бути Карлсоном, — запевнив Карлсон, — хоч досі є лише одним один гарненький і до міри затовстий екземпляр.
Вони перебралися до кімнати Малого, і Карлсон з надією роззирнувся навколо.
— У тебе нема більше парової машини, щоб зробити вибух, або якоїсь іншої речі, що гарно лускає? Треба чимось луснути й потішити мене, а то я не граюся, — сказав він.
Та враз він побачив на столі паперову торбинку і накинувся на неї, мов шуліка. Вчора ввечері мама поклала в неї Малому великого смачного персика, і тепер персик опинився в пухкій Карлсоновій жмені.
— Будемо ділитися, — швидко запропонував Малий.
Він якраз дуже любив персики й збагнув, що треба поспішати, коли хочеш, аби тобі хоч щось дісталося.
— Залюбки, — погодився Карлсон, — я візьму персик, а ти торбинку, ти виграєш, бо торбинкою можна хтозна-як натішитися.
— Е ні, дякую, — заперечив Малий, — поділимо персик, а тоді бери собі й торбинку.
Карлсон докірливо похилив голову.
— Я ще не бачив такого ненажерливого хлопчика, — сказав він. — Ну, та як хочеш.
Малий кинувся до кухні по ножа, щоб перерізати персика. А коли вернувся, то не побачив Карлсона. Нарешті він знайшов його під столом, звідки чутно було швидке прицмокування, як завжди, коли хтось їсть соковитий персик.
— Слухай, що ти там робиш? — стурбовано спитав Малий.
— Ділю, — відповів Карлсон.
Карлсон проковтнув останній шматочок, тоді виліз з патьоками соку на бороді. Він простяг Малому пухкеньку долоню, де лежала зморшкувата брунатна кісточка.
— Я завжди хочу, щоб тобі діставалося найкраще, — сказав він. — Якщо ти посадиш оцю кісточку, то матимеш ціле дерево, геть обвішане персиками. Визнай, що я найдобріший у світі, хоч сам дістав лиш одного мізерного персика.
Поки Малий устиг щось визнати, Карлсон кинувся до вікна, де в горщику росла гарна пеларгонія.
— Щоб ти знав мою добрість, я допоможу тобі посадити кісточку, — додав він.
— Не чіпай! — крикнув Малий.
Та було вже пізно. Карлсон устиг витягти пеларгонію з горщика і, поки Малий спинив його, викинув її у вікно.
— Хіба так можна… — почав Малий, проте Карлсон не слухав його.
— Ціле велике дерево! Ти уявляєш! На день свого п’ятдесятиріччя ти зможеш пригостити кожного гостя персиком! Правда, цікаво?
— Авжеж, тільки мамі буде не так цікаво, як вона побачить, що ти висмикнув її пеларгонію, — відповів Малий. — А коли б квітка втрапила на голову якомусь дідові? Як ти гадаєш, що б він сказав?