Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
І ось тепер, як виходило з листа, він мав знову приїхати й намірявся побути тижнів зо два. Це буде з усіх боків приємна гостина, писав він, а крім того, лікар порадив йому лікуватися й робити масаж, бо вранці в нього терпне тіло.
— От тобі й мандрівка, — зітхнула мама. — Малий не хоче їхати з нами, та ще й дядько Юліус прибуває.
Тоді тато вдарив кулаком по столу і сказав, що особисто він таки не відмовиться від подорожі і візьме з собою маму, навіть якщо доведеться тягти її спершу силоміць. Малий хай чи їде з ними, чи лишається, як сам знає, його воля, а дядько Юліус може приїздити й зупинятися в них, ходити скільки завгодно до лікаря або сидіти в Вестергетланді, як йому заманеться, але особисто він твердо наміряється вирушити в подорож, хай би з’явилося й десять дядьків Юліусів!
— Ну гаразд, — озвалася мама, — треба поміркувати про це.
А поміркувавши, мама заявила, що спитає панну Цап, яка допомагала вже їм, коли мама восени захворіла, чи не прийшла б вона й не доглянула… двох упертих парубків — Малого і дядька Юліуса.
— І третього впертого парубка, що зветься Карлсон, — додав тато. — Бо він товктиметься тут цілими днями.
Боссе так зареготав, що мало не впав зі стільця.
— Хатній цап і дядько Юліус, та ще й Карлсон, що живе на даху, — ото буде приємне товариство!
— А Малого ти що, забув? — додала Бетан.
Вона обняла Малого, задумливо глянула йому у вічі й промовила:
— Аж не віриться, що є такі, як мій братик. Воліє лишитись дома з хатнім цапом, дядьком Юліусом і Карлсоном замість поїхати в таку пречудову подорож із мамою і татом.
Малий випручався.
— Коли товаришуєш з тим, хто найкращий від усіх, то мусиш його пильнувати, — похмуро буркнув він.
Не думайте, що він не розумів, яка йому буде морока! Страшенна морока, — адже Карлсон крутитиметься перед очима в дядька Юліуса і панни Цап! Певне, що треба комусь лишитися вдома й запобігти неприємностям.
— І це повинен бути я, розумієш, Бімбо? — сказав Малий.
Це вже було тоді, як він ліг спати і Бімбо теж засопів у своєму кошику коло ліжка. Малий вистромив пальця й почухав Бімбо під нашийником.
— Тепер краще спімо, — сказав він. — Якось уже впораємося.
Та несподівано загув мотор, і до кімнати влетів Карлсон.
— Гарна мені історія, — сказав він. — Про все треба самому пам’ятати! Далебі, нема нікого, хто б мені нагадав.
Малий сів на ліжку.
— Про що нагадав?
— Що нині мій день народження. Цілий довгий день були мої іменини, і я не згадав, бо ніхто не сказан бодай: «Вітаю тебе».
— Та стривай, — здивувався Малий, — як можуть бути твої іменини восьмого червня? Адже ти їх святкував відразу після великодня?
— Е, то було тоді, — відповів Карлсон. — Хіба конче дотримуватися того самого дня, коли є на вибір стільки інших? Восьме червня — теж чудовий день для іменин. Невже він тобі не подобається?
Малий засміявся.
— Про мене, справляй собі іменини, коли хочеш.
— Тоді, — мовив Карлсон і зворушливо схилив набік голову, — тоді я просив би дати мені подарунки.
Малий нерішуче вибрався з ліжка. Нелегко так відразу знайти подарунок, що задовольнив би Карлсона. Але він спробує.
— Я подивлюся в своїх шухлядах, — сказав він.
— Авжеж, подивися, — сказав Карлсон і налаштувався чекати.
Та ось він помітив горщика, де був посадив персик, мерщій кинувся до нього, запхнув пальця в землю й видлубав кісточку.
— Хочу подивитися, скільки вона виросла, — заявив Карлсон. — Ого, мені здається, що вона дуже виросла!
Потім він знову спритно запхнув кісточку назад і витер брудні пальці об піжаму Малого.
— За десять чи двадцять років у тебе буде рай! — сказав він.
— Чому це?
— Зможеш лягти собі відпочити після обіду в затінку персикового дерева. Правда, тобі пощастило? Бо ліжко напевне доведеться викинути. Не годиться тримати так багато меблів разом з персиковим деревом. Ну, знайшов подарунок?
Малий простяг йому свою іграшкову машину, та Карлсон похитав головою: ні, не те. Тоді Малий запропонував мальовані загадки, кубики, торбинку зі скляними кулями, але Карлсон щоразу хитав головою. Нарешті Малий здогадався, чого той хоче — пістолета! Він був схований у правій шухляді його столика в коробочці з-під сірників. То був маленький і дуже гарний пістолет. Тато колись привіз його Малому, як вернувся з-за кордону, і Крістер з Гуніллою довго заздрили йому, бо такого пістолета ні в кого не було. Він скидався на справжній пістолет, хоч був дуже маленький, і стріляв так гучно, як справжній.
— Ніяк не збагну, — сказав тоді тато, — як він може так гучно стріляти. Будь обережний, — застеріг він, даючи Малому пістолета, — не бігай з ним, де не треба, і не лякай пострілами людей.
З певних причин Малий не показав Карлсонові пістолета. Він і сам знав, що це не дуже чемно, та врешті нічого цим і не домігся, бо якраз учора Карлсон однаково його знайшов, коли своїм звичаєм порпався в шухлядах Малого.
Карлсонові пістолет також дуже сподобався. Може, саме тому він і зробив собі нині день народження, подумав Малий і, зітхнувши, витяг коробочку з пістолетом.
— Вітаю тебе з днем народження! — сказав він.
Карлсон охнув, кинувся до Малого й палко поцілував його в обидві щоки. Тоді відчинив коробочку й витяг пістолета, примовляючи:
— Найкращий з найкращих у світі — це ти, Малий.
Малому стало так тепло на серці, ніби від ста пістолетів, а він пожалкував був Карлсонові одного-однісінького.
— Розумієш, — повів далі Карлсон, — мені його справді треба. Вечорами.
— Навіщо? — занепокоєно спитав Малий.