Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Ти повинен був сподіватися, — сказав Карлсон. — Повинен був думати: а може, він усе-таки прилетить, мій любий Карлсон, о, як би то було гарно, так, може, він прилетить! Повинен був думати, що він захоче побачити хатнього цапа.
— А ти хочеш його побачити? — злякався Малий.
— Гей-гей! — вигукнув Карлсон, і очі йому засяяли. — Гей-гей, а ти як гадаєш?
Малий розумів, що довго не втримав би Карлсона віддалік від панни Цап, але не сподівався, що вони зітнуться першого ж таки вечора. Він знав, що мусить побалакати з Карлсоном,
— Слухай, Карлсоне, — благально почав він, — панна Цап думає, що ти мій шкільний товариш, то, може, хай би так і думала…
Карлсон раптом спинився, захихотів, як завжди, коли був чимось дуже вдоволений.
— Вона справді гадає, що я ходжу до школи? — втішився він.
Тоді знов кинувся до кухні.
Панна Цап почула тупіт. Вона сподівалася дядька Юліуса і була вражена, що літній чоловік так моторно бігає. Вона звела очі на двері, очікуючи того бігуна. Та коли двері відчинились і з’явився Карлсон, панна Цап стрепенулась, немов побачила гадюку. Гадюку, якої вона нізащо не хотіла впустити до кухні.
Та Карлсон того не розумів. Він підскочив до панни Цап і зацікавлено зазирнув у її невдоволене обличчя.
— І як ви думаєте, хто найкращий у класі? — запитав він. — Відгадайте, хто найкраще рахує, читає, пише і… все інше?
— Треба вітатися, як заходиш до хати, — сказала панна Цап. — І мене зовсім не цікавить, хто найкращий у класі. В кожному разі, не ти.
— Ні, уявіть собі, що я, — заперечив Карлсон. Тоді похопився й ніби над чимось задумався. — Принаймні я найкраще рахую, — понуро додав він по хвилі і здвигнув плечима: — Та це дурниці, не варто й згадувати.
Він почав жваво підстрибувати, кружляючи навколо панни Цап і наспівуючи своєї веселої пісеньки:
Хочу я стріляти, хочу я гуляти…— Не треба, Карлсоне, не треба! — благав його Малий. Та все дарма.
Босе, бісе, басе… —співав далі Карлсон.
А як дійшов до слова «бом», враз почувся постріл, а тоді зойк. Стрельнув Карлсон, а зойкнула панна Цап. Спершу Малий думав, що панна Цап зомліла, бо вона опустилася на стілець і сиділа мовчки, з заплющеними очима. А Карлсон і далі співав своє: «Босе, бісе, басе, бом».
Та враз панна Цап розплющила очі й сердито сказала:
— Як тобі зараз не заціпить, шибенику, то я тебе так набосаю і набасаю, що довіку пам’ятатимеш!
Карлсон не відповів. Він тільки тицьнув коротеньким пальчиком на шпильку під бородою в панни Цап:
— Гарна шпилька. Де ви її поцупили?
— Ну, Карлсоне! — злякано сказав Малий, побачивши, як розгнівалася панна Цап.
— Це… це нечуване нахабство, — простогнала вона, насилу вимовляючи слова: Тоді верескнула: — Забирайся геть! Геть, кажу!
Карлсон
— Чого ви кричите? Я ж лишень спитав. А по-моєму, як хто чемно питає, то й відповідати теж треба чемно.
— Геть! — не вгавала панна Цап.
— Про мене, — сказав Карлсон. — Тільки ще одне мушу спитати. Може, й у вас щоранку терпне тіло? І коли ми почнемо виступати з вами?
Панна Цап дико озирнулася по кухні, шукаючи чогось замашного, і Карлсон послужливо кинувся до шафи з хатнім начинням, дістав вибивачку й простягнув її панні Цап.
— Гей-гей! — вигукнув він, хвацько крокуючи по кухні. — Гей-гей, ось зараз знов почнеться.
Та панна Цап пошпурила геть вибивачку. Вона згадала, як першого разу гналася за Карлсоном з вибивачкою, і більше не хотіла такої гонитви.
Малий не вважав, що це гарний початок, але йому було цікаво, чи довго панна Цап, така розлючена, терпітиме Карлсона, що крокував по кухні і гейкав. Мабуть, недовго. Треба якомога швидше забрати Карлсона з кухні. І як Карлсон водинадцяте проходив повз Малого, той схопив його за комір і попросив:
— Карлсоне, ходімо краще до моєї кімнати!
І Карлсон пішов за ним, але дуже неохоче.
— Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! — обурювався він. — Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.
Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку — подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.
Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.
— Ти не змерз, що такий мокрий? — запитав його Малий.
Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.
— Певне, що змерз, — сказав він. — Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м’який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? — Він докірливо подивився на Малого. — Ні, не квапиться, — додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.
Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з’явитися.
— Сам любенько міг би зварити, — сказала вона.
І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.