Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Не перший, дякувати богу, — погодився Карлсон. — Але я навчу тебе трохи дода… ну, отого, що ти казав.
— Додавання, — мовив Малий. — Тинавчиш мене?
— Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.
Малий засміявся.
— Зараз ми перевіримо, — сказав він. — Хочеш?
Карлсон кивнув:
— Ну, шквар!
І Малий почав:
— Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами…
—
— Не перепиняй мене, — сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене…
Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув:
— Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найскупіший, а це вже багато про що каже.
— Цить, зараз не про це йдеться, — сказав Малий.
Та Карлсон уперто правив своє:
— Гарно було б, якби ти дав мені повний пакуночок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!
— Не кричи, Карлсоне! — сказав Малий. — Це ж просто додавання… Отже, ти одержав одне яблуко від мами…
— Стривай! — люто вигукнув Карлсон. — Так не вийде. А де ті решта двоє, що я допіру одержав від неї?
Малий зітхнув.
— Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.
Карлсон пирхнув.
— Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.
— Не кричи, Карлсоне, — знов сказав Малий. — Якщо ти одержиш троє яблук від мами…
Карлсон задоволено кивнув.
— От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.
— Авжеж, то скільки ти маєш яблук? — запитав Малий.
— А як ти гадаєш? — замість відповіді спитав Карлсон.
— Нащо мені гадати, я знаю, — мовив Малий.
— То скажи.
— Ні, це ти повинен сказати, розумієш?
— Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.
— Уяви собі, що не помилюся, — сказав Малий. — Ти маєш одинадцятеро яблук.
— Аякже, попав пальцем у небо, — зрадів Карлсон. — Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?
Малий трохи помовчав, не знаючи, що сказати. Врешті надумався.
— Ха-ха-ха, ти все вигадав! — засміявся він. — Бо в червні ще нема на деревах яблук.
— Еге ж, — сказав Карлсон. — А де ви їх набрали — ти й інші злодії з цієї хати?
Малий не хотів більше вчити Карлсона рахувати.
— Принаймні ти тепер знаєш, що таке додавання, — сказав він.
— А хіба я не знав? Це те саме, що збивати яблука, — сказав Карлсон. — Та й нічого мене вчити, бо я вже вмію додавати. Я найкращий у світі додавальник яблук і як тільки матиму час, то візьму тебе з собою на Лідінге й покажу, як воно робиться.
Карлсон запхнув до рота останній шматок бутерброда, тоді почав війну подушками. Але гарної війни не вийшло, тому що Бімбо голосно загавкав, як Карлсон шпурнув подушкою Малому в голову.
— Гав! — озвався Бімбо і вчепився зубами в подушку.
Вони змагалися за подушку, аж поки роздерли її. Тоді Карлсон підкинув подушку до стелі, пух порозлітався й почав опадати вниз так гарно, що Малий лежав на канапі й тільки сміявся.
— Наче сніг іде, — сказав Карлсон. — І все густіший та густіший, — додав він, знов підкидаючи подушку.
Та Малий сказав, що треба кінчати війну подушками, бо пора спати. Година була пізня, і вони почули, як у передпокої дядько Юліус побажав панні Цап на добраніч.
— Піду й ляжу в те коротке ліжко, — зітхнув він.
Раптом Карлсон чомусь дуже зрадів.
— Гей-гей! — вигукнув він. — Я сиджу собі, і мені спала на думку одна весела штука.
— Яка весела штука? — поцікавився Малий.
— Весела штука, що її можна зробити, якщо в когось ночуєш, — відповів Карлсон.
— Себто постелити ліжко? Але ж уже пізно, як ти його тепер стелитимеш?
— Так, уже пізно, — погодився Карлсон.
— Отож-бо, — вдоволено сказав Малий.
— То я не буду стелити, — мовив Карлсон.
— Чудово, — втішився Малий.
— Бо я вже постелив, — додав Карлсон.
Малий вражено сів на канапі.
— Кому?.. Чи не дядькові Юліусові?
Карлсон засміявся.
— От шибеник! Як ти вгадав?
Малий іще не пересміявся після війни подушками і знову захихотів, хоч знав, що так не можна.
— Ох, як дядько Юліус розсердиться! — сказав він.
— Еге ж, саме це я й хочу перевірити, — мовив Карлсон. — Я зараз облечу навколо будинку й загляну у вікно до спальні.
Малий перестав хихотіти.
— Нізащо в світі! Уяви, як дядько Юліус тебе побачить! Він подумає, що то шпигун, а ти сам знаєш, що тоді може бути.
Та Карлсон стояв на своєму. Якщо вже комусь постелив ліжко, то треба й подивитися, як йому те стеління сподобалося, бо інакше нема ніякого глузду стелити.