Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Та Малого не так легко було обдурити. Він збагнув, що Філле й Рулле хочуть зробити цієї ночі. Наміряються спіймати Карлсона в постелі, коли він спатиме, і гадають, що він спить у Свантесонів.
Треба побалакати про це з Карлсоном, вирішив Малий. І побалакати якомога швидше!
Та Карлсон з’явився аж десь перед другим сніданком. Цього разу він не прилетів, а добре подзвонив у двері. Малий відчинив йому.
— О, чудово, що ти прийшов! — почав Малий.
Та Карлсон не слухав
— Що ви сьогодні приготували? — запитав він. — Щось жилаве, як завжди, чи таке, що можна їсти нормальними зубами?
Панна Цап стояла біля плити й пекла оладки, щоб пригостити дядька Юліуса чимось м’якшим, ніж курча. Та, почувши Карлсонів голос, стрепенулась і вилила на плиту цілу ложку тіста. Вона люто обернулася до Карлсона й верескнула:
— Ти… ти… сорому не маєш! Покрав булочки і після цього можеш прийти й дивитися на мене?
Карлсон затулив пухкими ручками очі, грайливо позираючи на панну Цап крізь шпарки між пальцями.
— А чого ж, можу, тільки як буду трохи обережний, — сказав він. — Ви не найвродливіші в світі, але, виявляється, до всього можна звикнути. Головне, що ви ласкаві… Дайте мені оладок!
Панна Цап люто витріщилась на нього, потім обернулася до Малого.
— Слухай, хіба твоя мама казала, що ми маємо годувати цього осоружного хлопчиська? Невже він справді має в нас їсти?
Малий, як завжди, почав затинатися.
— Принаймні мама думала… що Карлсон…
— Так чи ні? — перебила його панна Цап. — Казалатвоя мама, що Карлсон має в нас їсти?
— Принаймні вона хотіла, щоб він… — знов озвався Малий, та панна Цап рішуче відрубала:
— Відповідай, так чи ні! Невже важко відповісти так чи ні на таке просте питання?
— Кажи «так»! — втрутився Карлсон, тоді обернувся до панни Цап. — Ось я завдам вам просте питання, і ви самі побачите, чи легко на нього відповісти. Слухайте! Ви вже перестали пити вранці коньяк, так чи ні?
Панна Цап засопла, мало не задихнувшись. Вона хотіла щось сказати, проте не змогла.
— Ну, то як? — вів своєї Карлсон. — Ви перестали пити вранці коньяк?
— Авжеж, перестала, — швидко сказав Малий.
Він щиро хотів помогти панні Цап, та вона ще дужче розсердилась.
— Певне, що ні! — люто крикнула вона.
Малий злякався.
— Ні, ні, не перестала, — поправився він.
— Мені прикро таке чути, — сказав Карлсон, — бо пияцтво завдає багато лиха.
У панни Цап забулькало в горлі, і вона опустилася на стілець.
Та нарешті Малий знайшов, що відповісти:
— Вона не
— А хіба я казав, що починала? — відповів Карлсон, тоді обернувся до панни Цап: — Тепер ви самі бачите, що не легко відповісти так чи ні… Дайте мені оладок!
Та коли й було щось на світі, чого панна Цап не хотіла робити, то це давати Карлсонові оладок. Люто бурмочучи, вона підбігла до дверей, відчинила їх навстіж і крикнула:
— Геть звідси! Геть!
І Карлсон пішов собі. Пішов гордо й велично.
— Я йду, — сказав він. — Залюбки. Не тільки ви вмієте пекти оладки!
Коли він зник, панна Цап довгу хвилю мовчки сиділа, просто відпочиваючи. Потім занепокоєно позирнула на годинника:
— Чогось довго нема твого дядька Юліуса. А що, як він заблукав? Адже він не знає добре Стокгольма.
Малий також занепокоївся.
— А й справді, що, як він не може втрапити додому?
Тієї миті в передпокої задзвонив телефон.
— Це, мабуть, дядько Юліус хоче сказати нам, що він заблукав, — мовив Малий.
Панна Цап пішла до телефону, а Малий і собі з нею.
Одначе то був не дядько Юліус. Малий зрозумів це, як панна Цап сказала дуже неприязним голосом:
— Ага, це ти, Фрідо? Як ся маєш? Ніс у тебе ще є?
Малий не хотів дослухатися до чужих телефонних розмов, тому пішов до своєї кімнати і сів читати книжку. Але все одно чув бурмотіння з передпокою. І те бурмотіння тривало щонайменше хвилин десять.
Малий зголоднів. Він хотів, щоб панна Цап скінчила бурмотіти і щоб вернувся дядько Юліус, аби можна було сісти до столу. Йому вже кортіло щось попоїсти. І тільки-но панна Цап поклала трубку, Малий вибіг у передпокій сказати їй про це.
— Ну добре, ходімо, — зласкавилась панна Цап і рушила перша до кухні. Але в дверях раптом спинилася. Її огрядна постать заслоняла весь отвір, тож Малий нічого не бачив. Тільки почув її сердитий крик. І як зацікавлено висунув голову з-за сукні, щоб дізнатися, чого вона кричить, то побачив Карлсона.
Той сидів собі коло столу і спокійнісінько їв оладки.
Малий злякався, що панна Цап уб’є Карлсона, бо на таке скидалося. Але вона тільки підбігла до нього й схопила тарілку з оладками.
— Ти… ти… шибенику! — крикнула вона.
Карлсон легенько вдарив її по руці.
— Лишіть мої оладки! — закричав він. — Я чесно купив їх у Ліндбергів за п’ять ере.
Він роззявив рота і запхнув у нього цілу купу оладок.
— Як я вже сказав… не тільки ви вмієте пекти оладки. Треба лиш непомітно пошукати — і десь та знайдеш їх.