Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— А як так, — суворо сказав він, — як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!
Малий неабияк розсердився.
— Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?
І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі. Лежав би собі на канапі й сопів, скільки влізе, поки він жартуватиме зі злодіями. А як рано-вранці Бімбо вилізе з постелі, то опиниться по коліна в м’ясному фарші, пообіцяв Карлсон, аби тільки Малий був розважний.
Але цього разу Малий не хотів бути розважним. Йому здавалося, що нечесно відсилати собаку з дому. А крім того, справді добре було б, щоб пес загавкав, як надійдуть Філле й Рулле.
— Еге ж, щоб тільки все зіпсувати, — гірко сказав Карлсон. — Ніколи ти не даєш мені повеселитися, весь час заважаєш, і я нітрохи не можу ані подратурувати, ані пожартувати, ані повиступати. Де там! Аби лиш твоє цуценя могло ночами гавкати і зчиняти галас.
— Та розумієш… — почав Малий, проте Карлсон перебив йому:
— Я не граюся. Віднині сам собі жартуй, де можеш, а я просто не граюся.
Бімбо невдоволено загарчав, коли Малий підійшов і витяг його з кошика, де він уже був заснув. Останнє, що Малий побачив, як Карлсон вилетів з собакою у вікно, це великі здивовані очі Бімбо.
— Не бійся, Бімбо! Я скоро прийду й заберу тебе! — гукнув Малий якомога лагідніше.
За кілька хвилин Карлсон повернувся веселий і вдоволений.
— Бімбо тобі кланявся. Відгадай, що він сказав? «Як тут у тебе, Карлсоне, затишно! А чи не міг би я стати твоїмпсом?»
— Ха-ха-ха, оцього вже він не сказав!
Малий сміявся, він добре знав, чий пес Бімбо, і Бімбо також знав, чий він пес.
— Ну, та байдуже, тепер усе гаразд, — сказав Карлсон. — Сам знаєш, коли на світі є двоє таких добрих приятелів, як ми з тобою, то один повинен часом пристосовуватись до другого і робити так, як той хоче.
— Звісно, але тим, другим, завжди виявляєшся ти, — сердито відповів Малий.
Що собі цей Карлсон думає! Адже кожен сказав би, що такої ночі, як ця, Карлсонові найкраще лежати вдома на канапі, вкрившись з головою, а Бімбо лишитися тут і лякати Філле й Рулле, так гавкаючи, щоб аж будинок здригався. Але Карлсон вважав якраз навпаки, і йому майже пощастило вмовити й Малого, що так буде найліпше. А Малий радий був повірити, бо в душі в нього все-таки жевріла жадоба пригод, і йому кортіло побачити, як Карлсон жартуватиме цього разу.
Карлсон заквапився, бо вважав, що Філле й Рулле от-от мають надійти.
— Я пожартую з ними чимось таким, що перелякає їх на смерть із самого початку, — сказав Карлсон. — І не треба нам дурного пса, будь певен.
Він кинувся до кухні й заходився порпатись у шафі з господарським начинням. Малий несміливо попросив, щоб він так не гуркотів, бо панна Цап спала в кімнаті Бетан, через стіну від кухні. Карлсон забув про це.
— Іди й стій коло дверей, — наказав він Малому. — І тільки-но перестанеш чути «гар-р-р-пі-пі-пі» або «гар-р-р-аш», відразу скажеш мені, бо тоді близько небезпека. — Він подумав хвильку й додав: — Або знаєш, що зроби? Почни тоді сам щосили хропти. Десь так: «гар-р-р-ах! гар-р-р-ах!»
— Навіщо? — здивувався Малий.
— Ну, бо як прокинеться Юлій Любиказка, то подумає, що то хропе хатній цап, а як прокинеться хатній цап, то подумає, що то Юлій Любиказка, а я знатиму, що «гар-р-р-ах» — це ти, і зрозумію, що хтось прокинувся й близько небезпека, і сховаюся в шафі. Гі-гі-гі! Відгадай, хто найкращий у світі жартун?
— А як прийдуть Філле й Рулле, що тоді мені робити? — злякано запитав Малий.
Йому не дуже хотілось лишитися в передпокої самому без Карлсона, коли надійдуть злодії.
— Тоді ти також хропи, — порадив Карлсон. — Десь так: «гар-р-р-ге-ге-ге! Гар-р-р-ге-ге-ге».
«Мабуть, запам’ятати всі ці «гар-р-р-пі-пі-пі», «гар-р-р-аш», «гар-р-р-ах» і «гар-р-р-ге-ге-ге» не легше, ніж таблицю множення», — подумав Малий, проте пообіцяв Карлсонові виконати його доручення.
Карлсон підійшов до полиці й забрав усі кухонні рушники.
— Їх замало, — сказав він, — але ж є ще рушники й у ванній.
— Що ти хочеш робити? — запитав Малий.
— Мумію, — відповів Карлсон. — Страшну, жахливу, смертельну мумію.
Малий добре не уявляв собі, що таке мумія, але знав, що їх знаходять у могилах єгипетських фараонів. Напевне, то були просто мертві царі й цариці, що лежали закам’янілим згортком з витріщеними очима. Тато розповідав якось про них. Царів і цариць забальзамовували, казав він, щоб зберегти їх такими, як вони були за життя, а тоді щільно замотували в стародавнє полотно. Проте Карлсон аж ніяк не забальзамований, подумав Малий і вражено спитав:
— Як же ти зробиш мумію?
— Обмотаю вибивачку. Але хай тебе це не турбує. Іди на чати і пильнуй себе, а я вже себе сам допильную.
І Малий пішов на чати. Він наслухав під дверима й чув спокійне хропіння: «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш». Та потім дядькові Юліусові, мабуть, приснилося щось страшне, бо він почав хропти з якимось дивним стогоном: «гар-р-р-м-м-м», «гар-р-р-м-м-м» замість тихомирного «пі-пі-пі». Малий почав міркувати, чи не розважніше буде піти до кухні й сказати про це найкращому в світі досліджувачеві хропіння, та саме, як він міркував, почулася швидка, кваплива хода, тоді страшний гуркіт і нарешті добірна лайка. Весь той шарварок зчинився коло пастки на злодіїв. Пробі! Це напевне Філле й Рулле! На свій жах, Малий помітив, що «гар-р-р-аш» стихло зовсім. Ой лишенько, що йому робити? Він розпачливо спробував застосувати всі вказівки, що їх дістав від Карлсона, і врешті видобув із себе жалісливе «гар-р-р-ах», але воно зовсім не скидалося на хропіння.
Малий спробував ще раз:
— Гар-р-р…
— Стули пельку! — зашипів хтось від пастки на злодіїв.
У темряві Малий побачив якийсь клунок, що лежачи борсався між перевернених стільців і надаремне силкувався встати. То був Карлсон.
Малий кинувся туди, попіднімав і порозсував стільці, щоб Карлсон міг підвестися. Та Карлсон навіть не подякував йому. Він був лютий, як оса.
— Це ти винен! — засичав він. — Хіба я не казав тобі, щоб ти приніс мені рушники з ванної?