Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Малому аж шкода було панни Цап, так вона розгубилася.
— А де ж… де ж тоді мої оладки? — простогнала вона, озираючись по кухні.
Ось стоїть тарілка з-під оладок, але порожня-порожнісінька. І це знов розлютило панну Цап.
— Клятенний хлопчиську! — крикнула вона. — Ти їх теж поїв!
— Уявіть собі, що ні, — невинно відповів Карлсон. — Завжди все на мене звертають.
Ту мить на сходах почулася хода. Мабуть, аж тепер уже дядько Юліус. Малий зрадів з двох причин: і що сварка
— Добре, що він таки втрапив додому, — сказав Малий.
— Хай дякує, що мав слід, куди йти! — озвався Карлсон. — А то б нізащо не втрапив.
— Який слід? — запитав Малий.
— Той, що я йому лишив, — відповів Карлсон. — Бо я найпослужливіший у світі.
Та дядько Юліус уже подзвонив у двері, панна Цап поспішилася відчиняти, а Малий побіг і собі зустрічати дядька Юліуса.
— Прошу, заходьте, пане Янсоне! — сказала панна Цап.
— Ми думали, що ви десь заблукали, — додав Малий.
Проте дядько Юліус не відповів їм, натомість суворо запитав:
— Чого це в цілому будинку на кожній клямці висять оладки?
Він підозріло глянув на Малого, і той злякано промимрив:
— Може, то Йон Блунд…
Та враз він повернувся й побіг назад до кухні сказати Карлсонові кілька теплих слів.
Карлсона в кухні не було. Тільки стояли дві порожні тарілки з-під оладок і на цераті з того боку, де він сидів, лишилася крапля варення.
Дядькові Юліусові, Малому й панні Цап довелося снідати кров’янкою.
Але вона теж смачна.
Якраз Малий і побіг униз до молочної крамниці по кров’янку. Він не відмовлявся, коли панна Цап загадала йому йти, бо дуже хотів побачити клямки, прикрашені оладками.
Та оладок піде не було. Малий оббігав усі поверхи й оглянув усі клямки, але хоч як придивлявся, а не знайшов жодної оладки і вже почав думати, що дядько Юліус усе вигадав.
І аж як зійшов униз, то побачив Карлсона, що сидів на сходинці і їв оладки.
— Добрі оладки, — сказав той. — Наш Юлій Любиказка тепер обійдеться без сліду, бо вже знає дорогу.
Карлсон захихотів.
— А хатній цап несправедливий. Каже, що я з’їв оладки, хоч я невинний, як ягнятко. А коли так, то я любісінько їх із’їм.
Малий засміявся.
— Ти, Карлсоне, найкращий у світі поїдач оладок, — сказав він.
Потім він щось згадав і відразу споважнів.
Малий згадав ту жахливу розмову, що підслухав сьогодні в парку. Аж тепер він нарешті розкаже про все Карлсонові.
— Я гадаю, що Філле й Рулле спробують тебе спіймати цієї ночі, — стурбовано докінчив Малий. — Ти розумієш, що це означає?
Карлсон облизав масні пальці і вдоволено замуркотів:
— Це означає, що ми матимемо веселий вечір. Гей-гей!
Карлсон —
Поволі настав вечір. Карлсона не було цілий день: він хотів, щоб хатній цап добре спочив після «дратурування» оладками.
Малий ходив з дядьком Юліусом до залізничного музею. Такі речі дядькові Юліусові подобалися, і Малому також. З музею вони вернулися додому і пообідали з панною Цап. Ніхто їм не заважав, Карлсон ніде не з’являвся. Та коли після обіду Малий пішов до своєї кімнати, то застав там Карлсона.
Щиро казати, Малий не дуже зрадів.
— Ох, який ти необережний! — дорікнув він. — Чого ти оце прийшов?
— Як можна питати такі дурниці? — сказав Карлсон. — Сам добре знаєш, що я прийшов ночувати.
Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса? Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.
А Карлсон ані тривожився, ані міркував, та й тепер йому було байдуже. Він спокійнісінько стояв коло вікна й перевіряв, скільки виросла персикова кісточка. Зате Малий страх як хвилювався.
— Я просто не знаю, що нам робити, — сказав він.
— З Філле й Рулле? — запитав Карлсон. — А я знаю. Я ж бо казав, що є три способи: дратурувати, жартувати й виступати. І я думаю вдатися до всіх трьох.
Малому здавалося, що найкращий був би четвертий спосіб, а саме: щоб Карлсон якраз цієї ночі лишився вдома, в своїй хатці на даху, й лежав під укривалом тихенько, як миша.
Та Карлсон заявив, що чогось безглуздішого за це він зроду не чув.
А все ж Малий не хотів здаватися. Дядько Юліус купив йому торбинку карамельок, і він сподівався, що, може, Карлсон сквапиться на цукерки. Він якнайзвабливіше помахав торбинкою біля самого Карлсонового носа й хитро сказав:
— Я дам тобі цілу торбинку, як ти полетиш додому й ляжеш спати.
Але Карлсон відіпхнув його руку.
— Фе, який ти поганий, — сказав він. — Їж сам свої паршиві карамельки. Нащо вони мені здалися!
Він сердито надув губи, взяв стільчика й сів собі в найдальшому кутку.
— Я не граюся, як ти такий поганий, — сказав він. — Я не граюсь, і годі!
Малого охопив розпач. Нема гірше, як Карлсон не грається! Малий швиденько почав перепрошувати Карлсона, всіма способами задобрювати його, але дарма. Карлсон і далі сердився.