Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Що таке? — спитала панна Цап.
— Мабуть, отрута… Але вам видніше, чого ви сюди намішали, — сказав Карлсон. — Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!
Він витер сльози.
— А ти чого плачеш? — спитав Малий.
— Я також згадав щось дуже сумне, — відповів Карлсон.
— А що саме? — поцікавився Малий.
— Оцей пудинг, — відповів Карлсон.
Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.
— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.
Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.
— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей?
Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.
— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум’я та сірку.
Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.
— Ходімо подивимось, хто то, — сказав Карлсон. — Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась… А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.
Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:
— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.
Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії.
— Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.
— Це я, — відповіла панна Цап. — Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.
Пан Пек приязно всміхнувся.
— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, ту ви писали… Ми залюбки передамо ваш виступ.
Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.
— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.
— Ні, — мовила панна Цап. — Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.
Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!
І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!
Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:
— Мерщій ховайся сюди!
І хоч Карлсон не розумів, навіщойому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?
Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.
— Тут нема ніяких привидів, — сказала панна Цап мало не крізь сльози. — То все тільки негідні хлоп’ячі витівки.
— Отже, привидів немає, — мовив пан Пек.
І тоді панна Цап зовсім розплакалась.
— Ні, нема… і я ніколи не попаду в телебачення… лиш Фріда!
Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.
— Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша негода.
— Ні, не випаде, — хлипала панна Цап.
Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.
Раптом у скрині щось тихенько забурчало.
— О, пробачте, — мовила панна Цап. — Це тому, що я ще не снідала.
— Нічого, хай собі бурчить, — приязно сказав пан Пек. — Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?
— Та трохи пудингу, — хлипала панна Цап. — Свого власного винаходу. Називається «Лагоминка Гільдур Цап».
— Пахне він неймовірно смачно, — сказав пан Пек. — І неголодному хочеться покуштувати.
Панна Цап підвелася зі скрині.
— Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?
Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, та врешті скінчилося тим, що вони обоє подалися до кухні.
Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.
— Прошу тебе, полеж, доки він піде, — сказав Малий, — а то попадеш у телевізор.
— Аякже, — сказав Карлсон. — Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?
Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.
І уявіть собі, пан Пек сидів за столом, їв пудинг і мав такий вигляд, наче зроду не куштував нічого смачнішого! З очей йому зовсім не котилися сльози. Зате в панни Цап котилися. Але, звісно, не від пудингу, ні. Вона й далі плакала, що з її виступу в телебаченні нічого не вийшло. Не помагало й те, що панові Пеку сподобалось її вогненне вариво. Панна Цап була невтішна.