Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Гей-гей! — кричав він їй над самим вухом.
І панна Цап гепнула просто в балійку. Пролунав такий гучний зойк, ніби хтось засурмив у сурму.
— Цитьте, ви до смерті перелякаєте і мене, й сусідів. Прийде поліція, якщо ви не будете обережні, — сказав привид.
Усю підлогу залила вода, а серед калюжі, розставивши руки, сиділа панна Цап. Але вона на диво швидко схопилася й вибігла з кухні. Мокра сукня хляпала їй по литках.
Привид не міг утриматись, щоб кілька разів не стрибнути в балійку, де ще залишилось трошки води на дні.
— Дуже гарно бризкає по стінках, — сказав привид Малому. — Всі ж люди люблять спотикатися об балійки, то чого вона репетує?
Привид ще раз стрибнув у воду і хотів далі гнатися за панною Цап, та її не було. Тільки на паркеті в передпокої залишилися сліди від її мокрих ніг.
— Прудконогий хатній цап, — мовив привид. — Ось є свіжий слід. А куди він веде, зараз побачимо. Угадай, хто найкраще в світі читає сліди?
Слід вів до ванної. Панна Цап замкнулася там зсередини і переможно зареготала.
Привид затарабанив у двері.
— Відчиніть, кажу вам!
З ванної почувся радісний сміх.
— Відчиніть… бо я не граюся! — закричав привид.
Панна Цап затихла, проте не відчинила. Тоді привид звернувся до Малого, що стояв і відсапувався після біганини.
— Скажи ще ти їй. Вона все робить, щоб стало зовсім не цікаво!
Малий обережно постукав у двері.
— Це я, — сказав він. — Ви довго думаєте сидіти у ванній?
— Цілу ніч, будь певний, — відповіла панна Цап. — Я зараз постелю собі тут усі рушники.
Тоді привид сердито сказав:
— Ну й стеліть, будь ласка! Тільки зіпсуєте все, щоб ми не могливеселитися. Але вгадайте, хто тоді полетить до Фріди?
У ванній довгу хвилину панувала тиша. Мабуть, манна Цап обмірковувала ці жахливі слова. Врешті вона жалібно озвалася:
— Ні, не лети туди, чуєш? Я не хотіла тебе розгнівати!
— Ну, тоді вилазьте! — сказав привид. — А то я вирушаю просто до Фріди! І вона напевне попаде до тієї телевізорної скриньки!
Чути було, як панна Цап кілька разів зітхнула. Потім вона покликала:
— Малий, притули-но вухо до шпарки, хай я тобі щось шепну!
Малий так і зробив.
Він притулив вухо до шпарки в дверях, і панна Цап зашепотіла йому:
— Розумієш, я гадала, що не боюся привидів, аж виявилося, що боюся. А ти такий відважний! Чи не міг би ти попросити, щоб те жахливе страховисько зникло й прилетіло іншим разом, коли я трохи звикну? Та нехай пообіцяє тим часом не літатидо Фріди.
— Побачу, що можна вдіяти, — сказав Малий.
Він обернувся до привида. Та привида вже не було.
— Він полетів собі! — вигукнув Малий. — Подався додому. Ходіть самі гляньте!
Та панна Цап не зважилася вийти, аж поки Малий обійшов усю квартиру й перевірив, чи немає десь привида.
Потім панна Цап довго сиділа в кімнаті Малого і тремтіла всім тілом. Та поволі заспокоїлась.
— О, як було страшно, коли він прилетів! — казала вона. — Але уявисобі, яка буде програма на телебаченні! Фріда нічого подібного не зазнала.
Вона тішилась, як дитина. Тільки часом здригалася, коли згадувала, як допіру за нею гнався привид.
— Щиро казати, з мене вже досить привидів, — мовила вона. — Не доведи господи ще раз побачити таку потвору!
Та не встигла вона докінчити, як у шафі хтось глухо замукав, і того було досить, щоб панна Цап знову заверещала.
— Слухай! Чуло моє серце, що привид у шафі! О, я зараз умру!
Малому було шкода панни Цап, та він не знав, як її заспокоїти.
— Та ні, — врешті мовив він. — То не привид… Мабуть, то невеличка корівка… так, то напевне корівка.
Але з шафи почувся голос:
— Корівка? Уяви собі, що ні!
Дверцята відчинились, і з’явився привид із Васастаду в білому одязі, що його Малий сам пошив. Він глухо застогнав, знявся вгору й почав кружляти навколо лампи під стелею.
— Гей-гей, найстрашніший у світі привид, а не корівка!
Панна Цап верещала, а привид кружляв під стелею. Він літав дедалі швидше, а панна Цап верещала дедалі дужче.
Раптом сталося лихо. Привид занадто близько підлетів до лампи, і його одяг зачепився за гачок, що стирчав назовні.
Д-р-р-р — розпоролося старе благеньке простирадло й лишилось висіти на гачку, а навколо кружляв Карлсон у своїх звичайних синіх штанях, картатій сорочці і шкарпетках у червону смужку. Він так захопився, що не помітив лиха. Він літав, і стогнав, і зітхав ще страшніше, як досі. Та за четвертим разом він раптом зауважив, що на лампі щось висить і метляється, як він пролітає повз нього.
— Що то за плахта висить на лампі? — запитав пін. — Може, такий собі сачок ловити мухи?
Малий ледве спромігся видушити з себе:
— Ні, Карлсоне, то не сачок.
Тоді Карлсон зиркнув униз на своє кругле тіло, побачив свої сині штани і збагнув, що він уже більше не привид із Васастаду, а просто Карлсон.
Він трохи незграбно і зніяковіло приземлився перед Малим.
— Ну, що ж, — сказав він, — лихо може статися з кожним, навіть з найкращим у світі. Ось вам приклад… Але це дурниця, не варто й згадувати.
Панна Цап сиділа бліда як стіна й дивилася на нього. Вона хапала ротом повітря, як викинута на берег рибина. Та врешті вона спромоглася на кілька слів: