Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Звичайно, в цьому домі трохи сутужно з їжею, але з усім іншим тут добре. То, може, я теж тут ізолююсь.
— О господи! — вигукнула панна Цап.
Вона сердито зиркнула на Карлсона, потім на тацю, що була вже зовсім порожня.
— Не багато лишилося на таці після того, як ти приклався до їжі, — сказала вона.
Карлсон підвівся з ліжка і погладив себе по животі.
— Я вже наївся і встаю від столу. Але, бачу, крім мене, ніхто не встає.
Карлсон покрутив за гудзика на животі, моторчик загув, і він обважніло полетів до вікна.
— Гей-гоп! — гукнув він. — Доведеться вам посидіти без мене, бо я поспішаю.
— Гей-гоп, Карлсоне! — відповів Малий. — Тобі справді треба летіти?
— Нарешті, — буркнула панна Цап.
— Авжеж, мені треба поспішати! — гукнув Карлсон. — А то я спізнюся додому на вечерю. Гей-гей!
І він полетів.
Значна дама, що ходить і літає
Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.
— Любий синку!.. Це такий жах…
— Який жах? — сонно спитав Малий.
— Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!
— Чого? — спитав Малий.
— Ти ж знаєш, — сказала мама. — Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.
Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його «бідною дитиною».
Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.
— Як ся маєш, Малий? — спитав він. — А як Боссе й Бетан, чемні?
— Не думаю, — відповів Малий. — Та й не знаю, бо вони в лікарні.
Чути було, що тато схвилювався.
— В лікарні? Що це означає?
І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама:
— Бідна дитино… Я завтра ж вернуся додому.
Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.
То був уже Боссе.
— Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.
— Ви не хворі на скарлатину? — перепитав Малий.
— Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.
— Типовий випадок булочкової гарячки, — сказав Малий.
Але Боссе вже поклав трубку.
Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.
Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.
— От і добре, — мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому. — А то мої нерви більше не витримають.
Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.
— Ось так, — приказувала вона. — Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.
Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.
— Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карлсона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.
Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:
Прилинь, ясне сонечко, У моє віконечко…І на підвіконні вродився Карлсон.
— Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!
Та панна Цап благально звела до нього руки:
— Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!
— Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо, — мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.
— Ну, починаймо! Давайте сніданок.
Він приязно кивнув панні Цап.
— Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.
Він принюхався.
— А що ви нам дасте?
— Доброї прочуханки, — сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі. — Принаймні тобі її требабуло б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.
Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.
— Їжте, — мовила вона. — Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.
— Атож, — кивнув Карлсон, — там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з’їсте в тиші й спокої.
Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.
Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і… ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогнем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.
Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:
— Що з тобою? Чого ти плачеш?
— Я… я згадав щось дуже сумне, — затнувся Малий.
— Ага, — мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми.