Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Хто… хто, о господи, хто ти такий?
І Малий відповів майже скрізь сльози:
— Це Карлсон, що живе на даху.
— А хто… хто такий Карлсон, що живе на даху? — важко дихаючи, спитала панна Цап.
Карлсон уклонився:
— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил… уявіть собі, що це я і є!
Карлсон не привид, а просто Карлсон
Того вечора Малий ніколи не забуде. Панна Цап сиділа на стільці й
«Ось від чого людина сивіє», — подумав Малий, бо так часто казала його мама. Тоді, як, наприклад, Боссе приносив за раз три двійки, або як Бетан скиглила, що хоче мати кожушок, саме коли татові треба платити за телевізор, або як Малий шпурляв камінням на шкільному подвір’ї й розбивав вікно — тоді мама зітхала й казала: «Ось від чого людина сивіє».
Отак Малий почувався тепер. Ох, яке все на світі погане! Панна Цап гірко плакала. І чого! Тільки того, що Карлсон не привид.
— Пропала моя програма з привидами, — мовила вона й сердито зиркнула на Карлсона. — А я вже ходила і сказала Фріді, що…
Панна Цап затулила обличчя руками й так заридала, аж годі було вчути, що саме вона сказала Фріді.
— Але ж я вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил! — пробував потішити її Карлсон. — Я можу піти й побути в тій скриньці… хоч би разом з малявкою, чи як!
Панна Цап відтулила обличчя, глянула на Карлсона й пирхнула:
— Вродливий, і розумний, і до міри затовстий! А що тут особливого? Таких повно на телестудії!
Вона сердито й неприязно роздивлялася на Карлсона. Маленький товстун, неначе хлопчисько, хоч скидається на дорослого…
— А хто це, власне, такий? — спитала вона Малого.
І Малий відповів їй правду:
— Мій приятель. Я з ним граюся.
— Отож я й бачу, — сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.
Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачилайого, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:
— Господи, ті діти все тепер мають — і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.
Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів, — просто хлоп’ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.
— Гайда додому… ти, як тебе звати?
— Карлсон, — відповів Карлсон.
— Це я вже чула, — люто сказала панна Цап. — Це прізвище, а як тебе на ім’я?
— Мене й на ім’я Карлсон, і на прізвище Карлсон, — мовив Карлсон.
— Не сердь мене, бо я вже й так сердита! — сказала панна Цап. — Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?
— Шибеником, — задоволено сказав Карлсон.
Панна Цап кивнула головою.
— Знав твій батько, як тебе прозвати.
Карлсон погодився з нею.
— Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.
Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.
— Так, так, — врешті озвалася вона, — принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.
— Хто? — спитав Малий.
— Фріда, — гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.
Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.
— Як люди можуть побиватися через такі дурниці! — сказав Карлсон і здвигнув плечима. — Я ж їй нічого не зробив.
— Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні.
Карлсон відразу погодився.
— Звісно, ми будемо чемні. Я ж завждинайчемніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.
Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.
— Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.
Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.
— Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! — пояснив він мамі.
Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:
— А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.
Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.
— І тоді я дам до газети оголошення, — заявив Карлсон: — «Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму».
— Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах, — задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.
— Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.