Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Стривай-но лишень! — гукала вона і мчала далі.
Часом вона підскакувала, щоб досягти Карлсона вибивачкою, але той тільки сміявся і щоразу ухилявся. Малий теж сміявся, бо не міг утриматись. Він так реготав, що в нього аж живіт заболів, а коли панна Цап із Карлсоном утретє опинилися в його кімнаті, кинувся на ліжко, щоб трохи відпочити. Він лежав там зовсім знесилений, та все ж не міг стримати сміху, коли бачив, як панна Цап женеться за Карлсоном уздовж стін.
— Гей-гей! —
— Зараз я тобі покажу «гей-гей»! — сопіла панна Цап, люто розмахуючи вибивачкою. І справді їй нарешті пощастило загнати Карлсона в кут коло ліжка Малого.
— Ну, стривай! — закричала вона. — Зараз я тебе спіймаю!
І враз вона так зойкнула, що Малий оглух. Він перестав сміятися.
«Ой, тепер Карлсона спіймано», — подумав він.
Але то не Карлсона спіймано. То панна Цап спіймалася. Вона попала ногою — просто великим пальцем — у пастку.
— О-о-ох! — застогнала вона. — О-о-ох!
Панна Цап шарпонула ногу і вражено витріщила очі на якусь дивину, що міцно вчепилася їй у палець.
— Ой-ой-ой! — схопився Малий. — Чекайте, я відчеплю її… О, пробачте, то я ненавмисне!
— О-о-ох! — застогнала панна Цап, коли Малий допоміг їй відчепити пастку і вона знов здобулась на слово. — Нащотобі пастки під ліжком?
Малому справді було шкода панни Цап, і він, затинаючись, розпачливо сказав:
— Ми… ми хотіли спіймати в неї несподівану мишу.
— Хоч і не таку велику, — додав Карлсон. — А маленьку, гарну, з довгим хвостиком.
Панна Цап зиркнула на Карлсона й застогнала:
— О ти… ти… Щезнеш ти колись звідси?!
І знов погналася за ним з вибивачкою.
— Гей-гей! — вигукнув Карлсон.
Він вилетів до передпокою, далі до вітальні, а звідти до кухні, а з кухні до спальні…
— Гей-гей! — не вгавав він.
— Зараз я тобі покажу «гей-гей»! — погрозила панна Цап і цього разу підстрибнула ще вище, аби досягти його вибивачкою. Та вона забула про всі ті меблі, що їх сама понатягала під двері в спальні. І тепер, підскочивши вгору, панна Цап ударилась головою об книжкову шафу і гримнула на підлогу.
— Гей, отепер у Верхньому Норланді знов землетрус! — сказав Карлсон.
Та Малий злякано кинувся до панни Цап.
— Ой, ви не дуже забилися? — спитав він. — Бідна панна Цап.
— Ох, поможи мені добратися до ліжка, — простогнала панна Цап.
І Малий допоміг, принаймні спробував допомогти. Але панна Цап була така велика й огрядна, а Малий зовсім дитина. Йому було не до снаги. Тоді до них спустився Карлсон.
— Ет, і не силуйся, — сказав він Малому. — Давай і я підпряжуся, бо я найчемніший у світі, не те, що ти.
Вони налягли вдвох з усієї сили і врешті
— Бідна панна Цап, — знову сказав Малий. — Вам боляче?
Панна Цап трохи помовчала, немов прислухалася.
— У мене немає жодної цілої кісточки, — врешті відповіла вона. — Але мені не боляче… хіба що, як я засміюся!
І вона так зареготала, що аж ліжко задвигтіло.
Малий злякано витріщився на панну Цап. Що з нею сталося?
— Кажіть, що хочете, — мовила панна Цап, — але два таких марші за один вечір помагають. О господи, яка я стала моторна!
Вона жваво закивала головою.
— Постривайте лишень! Ми з Фрідою робимо вранці зарядку, і хай вона тепер начувається! Я покажу їй, як треба бігати!
— Гей! — вигукнув Карлсон. — Візьміть тільки з собою вибивачку, щоб поганяти Фріду по всій гімнастичній залі, нехай і вона стане моторна.
Панна Цап сердито глянула на нього.
— А ти мовчи, коли розмовляєш зі мною. Мовчи й біжи принеси мені трохи тюфтельок.
Малий радісно засміявся.
— Атож, після такої гонитви хочеться їсти, — сказав він.
— А вгадай, хто найкращий у світі носій тюфтельок? — спитав Карлсон.
Він уже рушив до кухні.
Потім Карлсон, Малий і панна Цап посідали собі на ліжко й любенько заходилися вечеряти. Карлсон-бо повернувся з кухні з повною тацею наїдків.
— Я побачив, що там є ще пиріг з яблуками у ванільній підливі, то взяв і його. І трохи вареної шинки, і сиру, і ковбаси, і солоний огірок, і дві сардини, і грудку паштету, але де ви до лиха ховаєте торт?
— Торта нема, — сказала панна Цап.
Карлсон опустив куточки губ.
— Отже, я маю наїстися кількома тюфтельками, пирогом з яблуками у ванільній підливі, вареною шинкою, сиром, ковбасою, огірком і двома нещасними сардинами?
Панна Цап пильно глянула йому у вічі.
— Ні, — сказала вона з притиском, — є ще й паштет.
Малий не міг згадати, щоб йому коли так смакувала їжа.
Як приємно було сидіти втрьох і вечеряти! Та раптом панна Цап вигукнула:
— О господи, ти ж, Малий, ізольований, а ми затягли його сюди! — вона показала на Карлсона.
— Ні, ми його не тягли. Він сам прилетів, — сказав Малий.
Та все ж таки він стурбувався.
— А що, як ти, Карлсоне, захворієш тепер на скарлатину?
— Скар… скар… — муркотів Карлсон. Він напхав повен рот пирога і не міг і слова мовити, — скарлатину?.. Гей! До того, хто колись хворів на найважчу в світі булочкову гарячку й не вмер, ніщо більше не вчепиться.
— Не завжди, — сказала панна Цап і зітхнула. Карлсон ум’яв останню тюфтельку, облизав пальці й мовив: