Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Тим часом у вітальні зібралися мама, тато, Боссе й Бетан.
— Чуєте, як тихо сидять діти? — сказала мама. — Я дуже рада, що Малий нарешті дістав собаку. З ним, звісно, буде багато мороки, але що вдієш!
Тієї миті з кімнати Малого долинув сміх і розмова. І тоді мама запропонувала:
— Ходімо подивимось на них. Вони такі симпатичні дітлахи.
— Ходімо, справді ходімо! — підхопила Бетан.
І ось вони всі — мама, тато, Боссе й Бетан — пішли подивитися, як Малий святкує свої іменини.
Двері відчинив тато, але перша зойкнула мама, бо вона перша побачила невеличкого чоловічка, що сидів за столом побіч Малого.
— Я зараз зомлію, — сказала мама.
Тато, Боссе і Бетан тільки мовчки дивилися на чоловічка.
— Бачите, мамо, Карлсон усе-таки прийшов, — весело сказав Малий. — О, які в мене чудові іменини!
Товстий чоловічок витер крем з уст пухкою ручкою і так: завзято почав махати нею татові, мамі, Боссе й Бетан, що крем полетів аж на стіну.
— Гей-гоп! — гукнув він. — Досі ви ще не мали честі познайомитися зі мною. Мене звати Карлсон, що живе на даху… Гей, Гунілло, знай міру, я теж хочу торта!
І Карлсон схопив за руку Гуніллу, що саме брала собі шматочок торта, і змусив її покласти його назад.
— Ніколи ще не бачив такого ненажерливого дівчиська! — сказав він і поклав собі на тарілку великий шматок. — Найкращий у світі поїдач тортів — це Карлсон, що живе на даху, — додав він і весело засміявся.
— Нам ліпше піти звідси, — прошепотіла мама.
— Еге ж, ліпше не заважайте мені, — сказав Карлсон.
— Обіцяй мені одну річ, — звернувся тато до мами, коли вони опинилися за дверима. — Обіцяйте мені всі — і ти, Боссе, і ти, Бетан. Обіцяйте нікому не розказувати про те, що ви тут бачили, нікому!
— Чому, тату? — здивувався Боссе.
— Бо нам ніхто не повірить, — сказав тато. — А як і повірить, то потім ціле життя не матимем спокою.
І тато, і мама, Боссе й Бетан пообіцяли одне одному, що ніколи нікому не розкажуть про те, якого собі Малий знайшов дивного приятеля.
Вони дотримали слова.
Ніхто від них не почув нічого про Карлсона, що живе на даху. Тому Карлсон спокійно живе собі й далі в своїй хатці, і ніхто про це не знає, хоч його хатка стоїть на звичайнісінькому даху звичайнісінького будинку на звичайнісінькій вулиці в Стокгольмі. Тому Карлсон і досі спокійно собі гуляє, де захоче, й жартує з людей. А жартувати Карлсон любить, бо ж він, як ви знаєте, найкращий у світі жартун.
Коли вже скінчилися бутерброди, тістечка і цілий торт, коли вже Гунілла й Крістер пішли додому, а Бімбо солодко спав, Малий почав нарешті прощатися з Карлсоном.
Карлсон сидів на вікні, готовий летіти. Фіранка тихо колихалася на повітрі, а вечір був теплий-теплий, бо вже настало літо.
— Любий, дорогий Карлсоне, адже ти й далі житимеш на нашому даху, як я приїду від бабусі, правда? — спитав Малий.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Житиму, якщо тільки моя бабуся не затримає мене. Але я цього не певний, бо вона вважає, що я найкращий у світі онук.
— Ти справді найкращий у світі онук? — запитав Малий.
— Звісно! А хто ж іще? Хіба ти можеш назвати когось іншого? — сказав Карлсон.
Та ось він покрутив за гудзика на животі, приблизно проти пупа, і моторчик загудів.
— Коли я повернуся, ми з’їмо ще багато, багато тортів! Адже від торта не товстішають! — гукнув він. — Гей-гоп, Малий!
— Гей-гоп, Карлсоне! — гукнув у відповідь Малий.
І Карлсон полетів.
Проте в маленькому кошику коло ліжка Малого солодко спав Бімбо. Малий нахилився над ним і ніжно погладив його по голові засмаглою рукою.
— Бімбо, завтра ми поїдемо до бабусі, — сказав він. — На добраніч, Бімбо! Спи спокійно, Бімбо!
Карлсон прилітає знов
Знов удома
В селі було чудово. Малий цілими днями грався і майже не згадував про Карлсона. Та як канікули скінчилися і він повернувся до Стокгольма, то, тільки-но переступивши поріг, зразу спитав:
— Мамо, а ви ні разу не бачили Карлсона?
— Ні, не бачила. Адже він полетів собі геть.
— Навіщо ви так кажете, — дорікнув її Малий. — Я хочу, щоб він і далі жив на даху. Він повиненвернутися.
— Але ж ти маєш тепер Бімбо, — намагалася заспокоїти його мама. Вона гадала, що пора б уже Малому забути про Карлсона.
Малий погладив Бімбо.
— Звісно, Бімбо дуже гарний, але він не має пропелера і не може літати. Та й гратися з Карлсоном цікавіше.
Малий помчав до своєї кімнати й відчинив вікно.
— Карлсоне, ти там? — гукнув він з усієї сили. Проте відповіді не було.
А назавтра в Малого почалось навчання в школі. Тепер він був у другому класі. Після обіду він щодня сидів у себе в кімнаті й готував уроки. Вікно Малий тримав відчинене, щоб почути, коли часом загуде щось так, як Карлсонів моторчик. Проте гули тільки машини на вулиці та ще інколи літаки, пролітаючи над дахами.
А Карлсонового моторчика так і не чути було.
— Він таки полетів геть, — сумно зітхав Малий. — І ніколи вже не повернеться.