Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама. — Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.
— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?
— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.
— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.
— Еге ж, — сказала мама і обняла його ще раз.
Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п’ятдесят крон.
— Слухайте, тату, — сказав нарешті Малий, — якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п’ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?
Карлсон грається в привида
Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.
— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама.
— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, — відповів Малий.
Мама й тато ззирнулися.
— Ні, це вже занадто, — сказала мама. — Той Карлсон уже сидить мені в печінках!
— Слухай, Малий, — сказав тато, — ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.
— Ні, існує, — сказав Малий. — Принаймні ще вчора існував.
Мама похитала головою.
— Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.
Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона… А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?
Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.
— Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? — зауважила Бетан.
— Стеж за собою! — відрубав їй Малий.
— Малий, прийми лікті зі столу, — сказала мама. — З’їси ще кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти, — відповів він.
— Ох, як негарно, — мовив тато. — Треба казати: «Ні, дякую».
«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» — подумав Малий, але вголос не вимовив цього.
Натомість він сказав:
— Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую».
— Але виховані люди так не кажуть, — мовив тато. — А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?
— Ні, тату, я хочу стати таким, як ви, — сказав Малий.
Мама, Боссе і Бетан зареготали.
Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.
— Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні, — сказав він, ніжно дивлячись на батька.
— Дякую, синку, — сказав тато. — Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?
— Ні, краще вмерти!
— Та вона дуже корисна, — сказала мама.
— Мабуть, що так, — погодився Малий. — Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?
— А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? — глузливо зауважив Боссе.
— Давно вже ти нічого не казав такого розумного, — відповів йому Малий.
Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.
Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.
— У тебе сьогодні немає гарячки? — спитав Малий.
— У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.
— Ти вмовив себе, що маєш гарячку? — здивувався Малий.
— Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! — відповів Карлсон і задоволено засміявся. — Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?
Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.
— Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.
Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.
— Почекай мене трошки, — швидко сказав він, — я зараз вернуся.
І він кинувся до вітальні.
Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:
— Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати!
Він не зважувався й згадувати про Карлсона — краще буде, як вони побачать його без попередження.
— А може, ти посидиш із нами? — спитала мама.
— Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.
Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері — нарешті вони побачать Карлсона!
Та ба! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.