Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Він засунув руки в кишені. І — подумати тільки! — там був ще один цукерок! Він його раніше не помітив. Великий, липкий, чудовий цукерок!
— Закладімося, що в мене є ще один цукерок! Закладімося, що я його зараз же з’їм! — закричав Малий і квапливо засунув цукерок у рот.
Карлсон насупився і сів на ліжко.
— Ти обіцяв бути мені за матір, — сказав він. — А сам тільки те й робиш, що напихаєшся ласощами. Я ще ніколи не бачив такого жадібного хлопчиська.
Він замовк і ще дужче насупився.
— До того
— Не дістав, але ж у тебе не зав’язане горло! — мовив Малий.
— Хіба я винен, що в мене в хаті немає шарфа? Та якби він був, я б замотав ним шию, і він кусався б, і тоді я дістав би п’ять ере.
Він благально подивився на Малого, і на очах у нього виступили сльози.
— Я повинен терпіти через те, що в мене немає шарфа? Ти так думаєш, га?
Ні, Малий так не думав і тому віддав Карлсонові, що живе на даху, свого останнього п’ятака.
Карлсон жартує
— Ну, а тепер я хочу трохи розважитися, — заявив через хвилину Карлсон. — Ходімо погуляєм по дахах і там уже щось придумаємо.
Малий радо пристав на це. Він узяв Карлсона за руку, і вони разом вийшли на дах. Уже починало смеркати, і все довкола було дуже гарне: небо таке синє, як буває тільки весною, будинки, як завжди в присмерку, здавались якимись таємничими, парк унизу, де Малий звичайно грався, світився зеленню, ніби в казці, а від високих тополь, що росли на подвір’ї, аж до самого даху линув приємний запах.
Вечір був просто чудовий — саме гуляти на даху. Всі вікна стояли відчинені, і з них чути було найрізноманітніші звуки: тиху розмову, дитячий сміх і плач, гавкіт собаки, бренькіт на піаніно і брязкіт посуду десь на кухні. На вулиці загуркотів мотоцикл, а коли він промчав, з’явилась коняка, цокаючи копитами по бруку; за нею немилосердно торохтів візок.
— Коли б люди знали, як гарно гуляти на даху, вони б ніколи не ходили вулицями, — сказав Малий. — О, як тут гарно!
— Еге ж, і дуже небезпечно, — мовив Карлсон, — тому що легко можна дати сторчака. Я покажу тобі такі місця, де майжезавжди падаєш.
Будинки стояли так близько один до одного, що можна було вільно йти з даху на дах. Дивовижні виступи, мансарди [2] , димарі, куточки й закамарки надавали дахам цікавої різноманітності.
І справді, тут було так небезпечно, що аж мурашки бігали по спині. В одному місці між двома будинками була широка прогалина, і Малий трохи не впав у неї. Та Карлсон останньої миті схопив його, коли хлопець одною ногою висів уже за краєм даху.
2
Мансарда — кімната на горищі.
— Ну що, весело? — спитав Карлсон. — Це якраз те, про що я тобі казав. Ану спробуй ще раз!
Проте Малий не мав бажання пробувати ще раз. Йому й одного разу було забагато. Траплялося чимало таких місць, де доводилось майже лізти рачки, щоб не скотитися; Карлсон хотів, щоб Малий якомога більше натішився, тому не завжди вибирав найлегший шлях.
— А тепер, я гадаю, нам треба трохи пожартувати, — сказав Карлсон. — Вечорами я часто гуляю на дахах і люблю пожартувати з людей, що живуть у цих мансардах.
— Як пожартувати? — спитав Малий.
— Всяко, залежно з ким. Я ніколи не жартую двічі однаково. Вгадай, хто найкращий у світі жартун?
Раптом десь поблизу заплакало немовля. Малий і раніше чув дитячий плач, але потім стало тихо. Мабуть, дитина на хвильку заспокоїлась, а тепер знов почала плакати.
Плач долинав з вікна найближчої мансарди — такий жалібний і самітний.
— Бідне дитя! — сказав Малий. — Йому, певне, болить животик.
— Ми зараз йому поможемо, — мовив Карлсон. — Ходімо!
Вони пішли вздовж ринви і нарешті опинилися під вікном мансарди. Карлсон витяг шию і обережно зазирнув досередини.
— Дуже занедбана дитина, — сказав він. — Ну, звичайно, мама з татом десь вештаються.
Немовля заплакало ще жалібніше.
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон і перевалився через вікно. — Іде Карлсон, що живе на даху, найкраща в світі нянька.
Малий не хотів залишатися сам за вікном і поліз до кімнати слідом за Карлсоном, хоч і побоювався: що буде, коли раптом повернуться додому мама й тато дитини?
Зате Карлсон анітрохи не боявся. Він підійшов до ліжечка, де лежало немовля, і полоскотав його біля шиї пухкеньким вказівним пальцем.
— Люлі-люлі-лю, — жартівливо проказав він.
Потім обернувся до Малого й пояснив:
— Так завжди заспокоюють маленьких дітей, коли вони плачуть.
З несподіванки немовля на мить затихло, та потім заревло ще дужче.
— Люлі-люлі-лю! — знову сказав Карлсон і додав: — А ще з дітьми ось як треба робити.
Він узяв немовля з ліжечка і кілька разів підкинув до стелі. Мабуть, дитині це сподобалось, бо раптом вона злегка усміхнулась беззубим ротиком.
Карлсон дуже запишався.
— Забавити дитину — невелика штука, — сказав він. — Найкраща в світі нянька…
Та закінчити він не встиг, бо дитина знов зайшлася плачем.
— Люлі-люлі-лю! — сердито гримнув Карлсон і ще дужче почав підкидати немовля вгору. — Люлі-люлі-лю! Чуєш, що я тобі кажу!
Але дитина верещала на все горло, і Малий простяг до неї руки.
— Дай, я візьму її, — сказав він.
Малий дуже любив дітей і при нагоді завжди просив маму й тата подарувати йому маленьку сестричку, коли вже вони нізащо не хочуть купити йому собаку.