Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
Малий аж заходився сміхом.
— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він. — Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!
Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.
Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан
Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками. — Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху, — додав він, ледве зводячи дух.
Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.
— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.
— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.
Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.
Карлсон закладається
Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.
— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.
— Крістер шпурнув у мене каменем, — похмуро відповів Малий.
— Каменем? От поганий хлопчисько! — вигукнула мама. — Чому ж ти не прийшов і не сказав мені?
— Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.
— Ото дурненький! — сказала мама. — Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?
— А чим же ще ви можете кинути? — здивувався Малий. — Замашнішого ви нічого не знайдете.
Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. Її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться — такий маленький хлопчик з милими синіми очима і такий розбишака!
— Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? — мовила мама. — Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.
— Ні, є, мамо, — сказав Малий. — Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером…
— І зовсім дарма, — перебила його мама. — Замість битися ви могли б розв’язати свою суперечку словами.
Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.
— Ви так гадаєте? — спитав він, блимнувши на маму очима. — Крістер сказав мені: «Я тебе наб’ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб’єш!» То як же після нього ми могли розв’язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?
Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.
Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.
Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на гулю пластир.
Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:
— А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?
— Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.
— А хіба це не правда? — обережно спитала мама.
Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.
— Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? — сказав він. — Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка…
— І що ж відповів Карлсон?
— Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка, — мовив Малий і взяв ще одну булочку. — Карлсон вважає, що навпаки — Крістер і Гунілла вигадка. «Страшенно безглузда вигадка», — каже він. І я теж так гадаю.
Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:
— Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.
— Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями, — сказав Малий і помацав гулю на лобі.
Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:
— О, я мало не забув — сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!
Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!
Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:
— Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво.
Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!
Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Гуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.