Малий і Карлсон, що живе на даху

Линдгрен Астрид

— Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

— А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!

— Гей-гоп, Карлсоне! — сказав Малий.

— Скільки тобі років? — спитав Карлсон.

— Сім, — відповів Малий.

— Чудово. Підемо далі, — мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

— А тобі скільки років? — спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто

по-дитячому, як на дорослого дядька.

— Меніскільки років? — перепитав Карлсон. — Я чоловік у розквіті сил — оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

— А в скільки років буває розквіт сил?

— У всі роки, — задоволено відповів Карлсон. — У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

— Давай заведемо її, — мовив він.

— Без тата ніяк не можна, — сказав Малий. — Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.

— З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху, — поправив його Карлсон. — Найкращий у світі машиніст — це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з’явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум’я. — Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку.

Малий не міг сидіти спокійно — адже горіла його полиця! Він схопив ганчірку й погасив полум’я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

— Глянь, яка стала полиця, — зажурився Малий. — Що скаже мама?

— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив Карлсон. — Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

— Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах», — пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

— Я мушу перевірити запобіжний клапан, — сказав він і почав завзято крутити якусь ручку. — Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах», — пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

— Оце-то воно, Малий! — вигукнув Карлсон. — Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст…

Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнаті

— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. — Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.

— Моя машина… — схлипнув він. — 3 неї залишились самі уламки!

— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. — Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

— Де? — здивувався Малий.

— У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.

— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.

— Нагорі, в моїй хатці на даху.

— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий. — І в ній кілька тисяч парових машин?

— Еге ж, принаймні кількасот набереться, — сказав Карлсон.

— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон…

— Ти ба, хатка, повна парових машин, — здивувався Малий. — Кількасот машин!

— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде, — сказав Карлсон. — Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

— І ти даси мені одну машину?

— Ну, звичайно.

— Зараз даси?

— Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

— Уявляю собі, що скаже тато, — занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.

— Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

— Як гарно, що ти завітав до мене, — сказав Малий. — Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?

— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і покрутив гудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.