Малий і Карлсон, що живе на даху

Линдгрен Астрид

— То хай він буде твій, — сказав Малий.

— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.

— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями, — сказав він і погладив ліхтарика рукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки

хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.

— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон. — Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.

— Вони пішли в кіно, — сказав Малий.

— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.

— Пішли. Вдома лише Бетан… і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

— Що я чую! — вигукнув Карлсон. — Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!

— Але ж я заприсягнувся… — почав був Малий.

— А я заприсягнувся, — перебив його Карлсон, — що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.

— А в чому, власне, ти заприсягнувся?

— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

— Ну, то тебе й не побачать, — сказав Карлсон. — Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий. — Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

— Знаєш, я теж залюбки поглянув би, — сказав Карлсон. — Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру. — Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

— Що ж ти вигадав?

— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

— Це так, але… — почав Малий.

— Ніяких «але», — рішуче перебив його Карлсон. — Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.

— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого. — Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

— Я не стерплю несправедливості! — заявив він. — І хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон.

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

— Це ще краще, — прошепотів Карлсон, — світло ліхтарика здаватиметься яснішим.

А поки що він вимкнув ліхтарика.

— Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.

І Карлсон захихотів під ковдрою.

Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.

— Я тебе люблю, Бетан, — почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.

О, який цей Пелле дурний!

— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша.

Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.

— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.

Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.

Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.

— Це мій негідний братик, — мовила Бетан. — Ось я йому зараз покажу!