Малий і Карлсон, що живе на даху
Шрифт:
— Слухай, Малий, хочеш заробити двадцять п’ять ере [1] ?
Хлопець не зразу збагнув, що вона сказала. Звичайно, чому б не заробити двадцять п’ять ере. Але все залежить від того, що за це хоче від нього Бетан.
— Двадцять п’ять ере — надто мало, — твердо відповів він. — Тепер усе таке дороге… Як ти гадаєш, скільки, наприклад, коштує п’ятдесятиерова скляночка морозива?
— Думаю, що п’ятдесят ере, — хитро відповіла Бетан.
1
Ере —
— Ото ж бо! Тепер ти бачиш, що двадцять п’ять ере замало.
— Але ж ти навіть не знаєш, що я від тебе хочу, — сказала Бетан. — Тобі нічого не доведеться робити. Тобі треба тільки чогось не робити.
— Чого ж мені треба не робити?
— Не показуватись цілий вечір у вітальні.
— Має прийти Пелле, розумієш, — пояснив Боссе. — Нова симпатія Бетан.
Малий кивнув головою. Нічого собі вони вигадали. Мама з татом підуть у кіно, Боссе помчить на футбольний матч, а Бетан сидітиме у вітальні і воркуватиме з Пелле! Тільки ти, Малий, зачинися в своїй кімнаті — і за якісь там жалюгідні двадцять п’ять ере! Ох, і важко ж мати таку родину!
— А які в нього вуха? — спитав Малий. — Такі самі клапаті, як у того, що був раніше?
Це сказано навмисне, щоб подрочити Бетан.
— Чуєте, мамо, — мовила Бетан, — тепер ви самі розумієте, чому я хочу, аби Малий не показувався. Він своїми глузами проганяє кожного, хто приходить до мене.
— Він більше так не зробить, — невпевнено заперечила мама.
Вона не любила, коли її діти лаялися.
— Ні, зробить, — наполягала Бетан. — Пам’ятаєте, як він повівся з Класом? Втупився в нього, а тоді каже: «Ні, Бетан, такі вуха тобі не пасують». Зрозуміло, чому Клас більше ні разу не приходив!
— Спокійно, тільки спокійно, — сказав Малий точнісінько так, як Карлсон. — Я сидітиму в себе в кімнаті, і то без ніякої платні. Я не беру грошей за те, що хтось не хоче мене бачити.
— Чудово, — втішилася Бетан. — Тільки заприсягнися. Заприсягнися, що я не побачу тебе тут цілий вечір!
— Присягаюся, — сказав Малий. — І знай, що мені всі твої Пелле не такі потрібні, як ти думаєш. Я й сам заплатив би двадцять п’ять ере, щоб їх не бачити!
За якийсь час Малий і справді сидів уже в своїй кімнаті — і без ніякої платні. Мама з татом пішли в кіно, Боссе побіг на стадіон, а з вітальні, коли Малий відчиняв двері, чути було притишену розмову. Там Бетан воркувала зі своїм Пелле. Малий кілька разів відчиняв двері, хотів почути, про що вони гомонять, проте нічого не виходило. Тоді він став біля вікна й почав дивитися, як смеркає. Він визирнув униз на вулицю, чи немає там часом Крістера й Гунілли. Але там лише кілька великих хлопців завели бійку. Малому було цікаво стежити за бійкою, та, на жаль, хлопці швидко скінчили, і знов стало дуже нудно.
І враз він почув найприємніший у світі звук — гудіння моторчика! А ще за мить у вікні з’явився Карлсон.
— Гей-гоп, Малий! — невинно озвався він.
— Гей-гоп, Карлсоне, — відповів Малий. — Звідки ти взявся?
— Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? — спитав Карлсон.
— Ну, ти ж зник, — мовив Малий. — І саме тоді, як мав познайомитися з моїми мамою й татом. Чого ти втік?
Карлсон розсердився. Він узявся в боки й вигукнув:
— Ні, ви чули таке! Хіба я не мав права поглянути, що робиться в мене вдома? Господар не повинен забувати про свою хату. А як же інакше? Хіба я винен, що твої мама й тато прийшли знайомитися зі мною саме тоді, коли мені треба було йти додому?
Карлсон оглянувся по кімнаті.
— До речі, про хату, — сказав він. — А де моя вежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моя тюфтелька?
Малий збентежився.
— Я не сподівався, що ти повернешся, — боязко сказав він.
— Все зрозуміло, — мовив Карлсон. — Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з’їдає чужу тюфтельку!
Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.
— О, це дурниці, не варто й згадувати, — сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон. — Не треба через це хвилюватися!
— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон. — Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?
І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.
— Я не граюся, — пробурчав він. — Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.
Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.
Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:
— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок…
Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.
Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.
— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.
Карлсон миттю схопив ліхтарика.
— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав, — мовив він. — Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.