Маріупольський процес
Шрифт:
Ользі нічого не снилося, крутилася півночі, прислухалася до бабиного хропіння, до посопування Вітька у сусідній кімнаті. Боялася тиші за вікном.
Усе пішло шкереберть цього року. Дарма що випускниця. Навіть зареєструватися на тестування не змогла, та й де мала складати ті тести? До сусідньої області їхати? Передбачливі однокласники якось впоралися із цією проблемою. Із вісьмох – такий випускний клас – у селі залишилися лише вона й Сашко. Надя Волошина зараз у тітки в Бердянську, разом з батьками, там зараз складає тести. Кавунчик, син голови сільради, виїхав з татом і мамою у невідомому напрямку, одні кажуть – на відпочинок,
У квітні-травні Маріуполь трусило у лихоманці: прапори над міськрадою то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення… Сашко про навчання й не думав: я вже, казав, куди треба вступив. І Вітька затягнув – хоч той і старший на два роки, а до Сашка прислухається. Бучаєв їх підбурив, вони їздили разом до міста на старих бучаївських «жигулях», хвалилися, що записалися в ополченці. Більшість у селі ні туди й ні сюди, приглядаються, вичікують. У Степанівни, кажуть, син на боці Нацгвардії воює, але Степанівна запевняє, що це брехня, – на заробітках він.
Як почали на підступах до села стріляти, як опинилися тут незнайомі люди зі зброєю, ми вас, мовляв, від хунти київської захищатимемо, мама одразу зібрала Ксюху з дітьми – й на автобус їх. Він саме від’їжджав на Київ… І не тому, що страшно, відправила їх, а через виклик з офтальмологічного центру – черга підійшла оперувати очі Артемка. Ксюха вперлась: я без тебе, ма, не поїду. Мама у сльози: що робити? Удома хвора баба і молодша донька. Ще й син чудить, роботу, каже, кидаю, яка це збіса робота, за копійки карячитись, ще й доїжджати до райцентру щодня! Що воно було робити?
Тоді Ольга сама запропонувала: їдьте разом, це ж ненадовго. Тижні два-три, максимум місяць. Усе вляжеться – повернетеся, а ми тут з бабою Анею не пропадемо.
Той Буча-Бучаєв за цю весну змінився, наче чужу шкуру скинув, плечі розправив. Орел! А дотепер був тихий, непомітний. Два роки тому до села прибився, до Вірки Сужинської пристав, у Маріуполі на базарі познайомилися. Сам з Ростова, з Росії, автослюсар, але такий собі автослюсар, руки-дрюки. Майже без роботи сидів. Перебивався із заробітками, але й не бідував. Від квітня у Маріуполь учащав, Сашка зі собою тягав, а тоді й Вітька. Твої, підколов його, на захід подалися, а ти тепер – до нас… Вітьок і пішов. Спочатку без особливого бажання, а тоді увійшов у смак. Машини, зброя, сила, ДНР… Ще й для сестри роботу знайшов – обіди хлопцям готувати. Для тих, що на базі. Привозив овочі, крупу, курей; при нас, казав, не пропадете…
…не пропадете, казав…
…тиша за вікном…
…хропіння за дверима…
4
Гострою шпичкою проштрикнуло мозок. Роман згадав. Ще уві сні усе згадав, а тоді прокинувся зі стогоном: неправда!
Неправда,
неправда,
неправда! – настирливо стугоніло у скронях.
Він щойно знову був на допиті, відчував тверді краї автопокришки під головою. А перед тим… Страшно було перед тим. Його викинуло вибухом з «газельки», очі спалахом засліпило, вуха заклало. Коли підвівся, у голові працювала трансформаторна будка. Через її нестерпне гудіння пробивався голос. Бери свого командира, тягни
За підбитою «газелькою» рухалися люди у камуфляжі. Хтось стогнав на землі. Черга калаша поклала цьому край – впала тиша. Лише вогонь потріскував та випливали з драглистого гарячого повітря чиїсь збуджені голоси.
Валік у дорожній пилюці… Він щойно озирався до Романа з переднього сидіння. За кермом був Шарапов, схожий на кіногероя хлопчина, одесит. Його так і називали у батальйоні. Валік перший помітив цю схожість: точно Шарапов, сказав, – й усі погодилися. Роман з Валіком зійшлися у травні, в учебці, земляки, Роман зі Львова, Валік – з Городка, вони ще у тренувальному таборі стали нерозлийвода.
На задньому сидінні, поруч з Романом, мовчав Петрович, найстарший з них, киянин, батько трьох дітей… І де тепер Шарапов з Петровичем? Ось розвалена машина, ось Валік у пилюці… Хоча який це Валік? У Валіка дві руки-дві ноги, як у кожного, а це не знати що таке, якийсь цурпалок з обличчям друга. Лялька шматяна, заляпаний фарбою муляж.
Тут фільм знімають про війну! Ось воно що! Нездара-реквізитор підсовує у кадр свої жахливі опудала. Хто ж йому повірить? Так не може виглядати людина, трупи такими не бувають. Тут зйомки тривають, і усе це неправда. Неправда. Неправда.
Бери, тягни! Відтягнути муляж з дороги. Зробити, як кажуть. У кишені муляжа співає мобілка Валіка. Вони не залишали свої телефони у таборі, бо ж не на завдання їхали…
Мелодія не змовкає.
Роман грає у цьому кіно якусь другорядну роль. А Валік свою роль вже зіграв, стоїть за спиною оператора, підсміюється. Той самий огидний голос (бери, тягни!) ось-ось скаже: знято! Валік вийде наперед, поплескає Романа по плечі: а ти так нічо мене волік на узбіччя. На четвірочку з плюсом. Курити маєш?…
Роман нахиляється, незграбно береться за шматяну ляльку, ух-х, тяжка… За ремінь бери, мудило! – гарчить режисер. Роман береться за ремінь, шкіряний пасок розщіпається, лялька гепається у пилюку. Роман нахиляється знову, у голові гуде, від солодкавого запаху нудить, від цього запаху їжачиться шкіра на потилиці – Роман тримає шкіряні кінці, стискає їх, волочить тіло з дороги до заростів амброзії. На грунтівці залишаються дві темні вологі плями, а тоді лише тягнеться широка смуга із рівчаком від черевика-берця. Одного черевика. Який абсурдний фільм…
Роман стогне.
І здригається від несподіванки, розплющує око: кудлате брудне чудовисько дихає йому в обличчя смородом. Сірий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарешті свою морду, відійшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всім тілом, прогнувшись у спині, й вмостився неподалік, висолопивши язика. Збита із болотом вовна на лапах, кошлаті дреди, колюхи у хвості. Страшила страшилою. Позіхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевів погляд на ногу ув’язненого.