Маріупольський процес

Вдовиченко Галина

– Я, може, теж багато чого не розумію, – каже він, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кілька місяців, а може, швидше, і принаймні на це запитання ти знатимеш відповідь – для чого ми сюди прийшли.

– …і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його.

– Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома.

– І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку.

– Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я.

Із-під

паркана витикається морда Дика – він припав до землі, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чіпляючись шерстю до краю гофрованої бляхи. Від пилюки, збитої з його спини, здіймається сіра хмарка. Дик радісно трюхикає до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осонні. Він знає: хочеш мати вільний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленців господині.

Роман запускає руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющує очі. Десь вже пообідав на стороні, чортяка.

– Ти б краще соковитискачку відремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тільки патякати вмієш?

Інструменти у цих людей – ніякі. Хіба ж це інструменти – іржава викрутка, прямошліцева, одна-єдина, ще молоток і цвяхи, будівельні цвяхи одного розміру, великі, наче для парканних штахетин. І все, більше нічого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така.

Ольга мовчить, не має настрою вступати в балачки. Підкреслено тримається на відстані.

Чути, як брязкотить посуд у літній кухні. Пташки пурхають у верховітті черешні, покльовують стиглі ягоди. Збите ними листя кружляє у повітрі. За сіткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопує, лежачи на боці, задня лапа час від часу посмикується. Звуки села. Майже як у бабусі під Самбором.

– Хрестову викрутку маєте? – Роман до господині.

– Це яку? – вийшла до нього, на щоці борошняна смужка.

– Хрестоподібну на кінці.

– Немає, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсім дівча.

– Хоч ніж дай.

– Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.

Що за муха її вкусила?…

Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.

– При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…

Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.

Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?

Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові

коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.

Нічого не знайшла у тумбочці, лише іржаві обценьки.

– Здрасьті вашій хаті! – Валька-Самореклама на порозі. Улюблені лосини у пальмах, гумові капці. Мовчки жестом собі за спину показує, робить очі круглі: що там у вас за диво?

Ольга їй жестом: потім скажу.

Валька пошепки: хто такий?

Ольга вголос:

– Полонений!

У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати?

– Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Він для неї Циклоп, або укр, або бендера…

– Бандера взагалі-то, – виправляє її Валька. – Ім’я ж у цього хлопця є?

Ольга – на подвір’я. Валька за нею.

– Тримай, – до Циклопа. Метнула ніж у землю, лезо навскіс увійшло у траву. Пес зірвався на лапи, відбіг метушливо, а тоді ліг трохи далі, не зводячи погляду з Ольги. Від цієї усього можна чекати.

Обидві дівчини мовчки спостерігали, як хлопець відкручує шурупи, знімає кришку, роздивляється одним оком на поламаний механізм. На глядачів – жодної уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у свої справи.

– Спирт чи горілка є? – підводить голову.

– І закуска! – весело озивається Валька-Самореклама.

Ольга на неї – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече із шевроном (тепер було видно, хто такий) – дві смужки, жовта й блакитна; на те, як він занурює сірники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищає заглибини у деталях. Задивилися на вправні чоловічі руки.

– Нічого складного, – каже він нарешті. – Треба було почистити давно, тепер працюватиме, – і віддає ніж, руків’ям вперед, лезом до себе.

Тепер вже Ольга смілива, присутність товаришки її підтримує, вона підходить до хлопця зовсім близько.

– І так будь-який механізм, – підхоплює Валька, – особливо жіночий. Не прочистиш вчасно – заіржавіє.

У її голосі – відверта двозначність, вона заграє з полоненим, цього лише бракувало. От уже невгамовна.

– Ольга-аа! – голос баби Ані з вікна, вона сьогодні неспокійна й при пам’яті. То таблетку їй дай, хоча щойно ковтала, водою запивала. То вкотре запитує із докором у голосі: ми хіба сьогодні їли?…

Якогось би іншого дня Валька одразу б пішла за Ольгою: здрасьті, баба Аня! Як ви тут? Добре виглядаєте, на кавалєрку зібралися?

А тепер: я на вулиці почекаю.

Ну почекай-почекай.

Хвилин за десять Валька таки прийшла до хати.

– Чого він тут у вас на ланцюзі? Як не людина…

Ольга цю репліку повз вуха пропустила.

– А, Валька! – баба Аня пізнає її сьогодні і далі бодрячком, скоромовкою: – Ух і дівка! Коли вже заміж?… Ну шукай-шукай, твоє від тебе не сховається… Як мама? У корейців на цибулі цього літа працює, ні?