Маріупольський процес
Шрифт:
– Тю!
Ще трошки – і вона їх дотисне, варто підпустити самовпевнених ноток у свою коротку промову. Вона добре знала: аби досягти бажаного, із чоловіками варто розмовляти іронічно-зухвало, без перебору, звісно. Особливо якщо чогось просиш.
– Підлогу вони зірвали! Зірвали та й кинули. І готуй вам, і воду тягай – до речі, що там з пошкодженим водогоном?… Теж не до того?… А від вас – нуль по фазі, йди, дівчинко, не заважай… Замахалася!
Обурений монолог на одному подиху видала – й замовкла. У думках ворухнувся сумнів: що це з нею? Для чого їй цей доходяга?
– А бери! – несподівано погодився Буча. – Бери! Тільки припнути його треба, як собаку, аби не втік… – і додав, за звичкою, кілька міцних слівець.
Хлопці зареготали, Буча знайшов очима Сашка:
– Куля, – кивнув йому, – займися…
3
Із туману проступив контур фігури, жіночої, нетутешньої, а тоді мерехтливий німб над головою. Діва Марія…
Обриси стали чіткішими, сукня – прозорішою, і Роман побачив позаду жінки червоний диск сонця, воно стояло над далеким пагорбом, утворюючи мідне сяйво навколо жіночого волосся, уздовж її рук та ніг.
Хтось застогнав – протягло рикнув звіром. «Це я», – випливла ще одна думка з внутрішнього туману, неповоротка, як глибинна риба. Така сама відсторонена, як думка про Діву Марію. «Я» у звиклому розумінні не існувало. Навколо когось іншого миготів нечіткий перехняблений світ, але поступово розвиднювалося в очах саме Романові. Треба було зібрати докупи ці два «я».
Жінка зникла. Щось вологе коротко тицьнулося Романові у шию, дихнуло теплом у те вухо, яким він нічого не чув, навіть власного стогону. Увесь світ тепер з’їхав набік, Роман намагався його роздивитися й почути, але чогось лише одним оком, одним вухом.
Коли він знову побачив пагорб, сонце вже майже сховалося, легкі сутінки м’яко тремтіли над низькою травою, над плямою голої землі під розлогою черешнею, огортали білу хатинку з маленькими вікнами, помальованими синьою фарбою, торкалися порогу синіх дверей і синього одвірка літньої кухні. Роман із зусиллям спробував повернути голову: від вулиці подвір’я затуляв високий паркан з гофрованого металу, над ним від дороги нависали гілки дерев – у їхніх кронах проглядалися дрібні незрілі плоди. Романові залежало на тому, аби їх роздивитися як слід. Що там зріє, за парканом: сливи?… алича?… У кількох кроках від нього черешня – одразу видно, що черешня, тут навіть сумнівів немає. Темні стиглі ягоди пучечками стримлять вздовж кожної гілки, і листя з жодним іншим не сплутаєш – темне, видовжене.
Ворухнувся – не відчув ноги. Гаряча хвиля вдарила від голови до п’ят. Глянув. Ні, на місці. Жива й неушкоджена – при ньому, але ватяна, нечутлива, припнута до труби ланцюгом на металевому браслеті. Він здивовано роззирається на те, як один кінець – наручника? якогось схожого на нього знаряддя упокорення? – стискає щиколотку, інший кінець лежить у траві, тримаючись на стовпчику сітчастої огорожі, зацементованому у землю. Нога затерпла. Ударив її ребром долоні, ущипнув, ворухнув стопою із зусиллям, ще, ще раз. Побігли гарячі мурашки – стало боляче, нога ожила.
Чого він тут? Голова гуде, біль у грудях, усе тіло ниє. Закашлявся.
Мугикання у літній кухні замовкло, з одвірка визирнула дівчина. Тепер він міг на неї роздивитися, хоча й одним оком. Та сама, у тій самій легкій сукні. Років двадцяти. Волосся не мідне, не руде, як йому спочатку видалося, а русяве, пшеничне. Ластовиння на носі й щоках.
Вона мовчки дивилася на Романа. Він кліпнув.
– Живий, – констатувала дівчина не досить впевнено. – Живий, ні? Скажи щось.
Роман відітхнув. Що сказати?
– Які… це… дерева?… – не своїм голосом.
– Де?
Він показав рукою за паркан.
– Жерде-елі, – тягуче мовила вона.
– Жерделі, – повторив він.
– Абрикоси по-вашому. У серпні дозріють. Пити хочеш?
Щойно вона запитала, як він зрозумів: так, він хоче пити. Дуже. Сперся руками у траву, підтягнувся, знайшов спині опертя – сітку загону для курей чи собак. Його нудило, груди рвало кашлем, болем відбиваючись у голові.
Її сукня тепер не просвічувала. Дівчина стояла поруч, тримала металеве горня з відбитою біля вушка емаллю, вода капала у траву. Він жадібно вихилив горня до денця, намагаючись заливати воду в один куток рота, бо до другого було не доторкнутися. Обтерся, принагідно помацавши обличчя. Відбивна, а не обличчя. Болюча відбивна, що затулила світ. Око, здається, є – вже добре. Але вухо не чує.
Подякував, віддав порожню посудину, зиркнувши на дівчину.
Вона залишилася стояти на місці.
– Гей ти, контужений… Сприймаєш інформацію?… Тоді так. По-маленькому – ось у цей рівчак, а якщо похезати, то кажи. Як будеш добре поводитися, зніму ланцюг.
Його плечі затрусилися. Сміятися було боляче, але він не міг стриматися. Як будеш добре поводитися! Припнутий, як пес, ледве дихає, головою хитнути – нудота піднімається, а вона: як будеш добре поводитися! Куди вже краще…
Усмішка торкнулася обличчя дівчини, вона прихопила зубами нижню губу, щоб не радіти тут разом із захопленим ворогом. Над кутиками рота виникли дві ямочки. У носогубних лініях. Не на щоках, а саме у двох вигинах між носом та губами. Він не міг пригадати, чи бачив колись щось подібне.
Гримнула хвіртка. Ольга озирнулася: брат повернувся, калаш показово на грудях. Вітьок підозріло глипнув.
– Як він? – кивком.
– Спав.
– Спав! – обурився Вітьок. – Курорт йому тут, чи що? Нафіг тобі цей дохляк здався? Що на тебе найшло?
– А гриб? – нагадала.
– Гриб! – брат цикнув плювком у траву. – Цей, як ти казала?… Циклоп! Він сам як той гриб, мухомор. Дістав чоботом у хлібальник, мало не розчавили.
Ольга змовчала. Вітьок відмахнувся: роби що хочеш!
А Романові нічого й не треба, аби тільки його не рухали цієї хвилини. Щойно очі заплющить – одразу темрява.
Уже майже споночіло, коли Вітьок вийшов з хати, кинув контуженому старий кожух і засмальцьований батьків ватник: на, спи, ніч тепла, не замерзнеш. Ольга залишила йому у траві банку з водою. Що ще? Приємних снів!