Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Ще зранку вони домовились з панею Марією, що зготує обід і насмажить грибів, вона чекала з другої до третьої, але вийшло так, що потрапили додому аж близько шостої, і господиня зустріла їх докірливим поглядом.
Бобрьонок спробував було пояснити причину такої непунктуальності, однак тільки махнув рукою – мовляв, служба є службою і ніхто не знає, що трапиться з ним навіть через п'ять хвилин.
Майор зняв чоботи й з насолодою простягнувся на канапі, витягнувши натруджені ноги, гадав, що й Толкунов наслідує його приклад, та
Усе тут подобалося капітанові. І чистота, і порядок на полицях, де стояли блискучі алюмінієві каструлі, і ряд фаянсових бочечок з незнайомими написами – з найменшої пані Марія дістала ложкою сіль, підсипала у каструлю, зиркнула на Толкунова й запропонувала:
– Може, пан капітан покуштує? Бо я і не знаю, як воно буде… Перестояло все, а зупа, здається, несолона…
Вона набрала повну дерев'яну ложку «зупи», і тільки тепер Толкунов зрозумів, що це – звичайний суп, певно, з квасолею, йому було приємно дивитися, як господиня несе повну ложку до нього через усю кухню, точніше, він не помічав ложки, бачив тільки, як несе, як оголилася рука аж до плеча, як ступає обережно й легко – так може йти лише жінка, котра сама не усвідомлює своєї зваби, може, правда, і усвідомлює, але намагається приховати, хоча чудово знає, що зробити це неможливо.
Капітан, обпаливши губи, сьорбнув, смаку не відчув, але мовив зовсім щиро:
– Фантастично!
– Гаряче?
– Ніколи ще не пробував такого смачного супу. – Толкунов устиг відсьорбнути ще раз і тепер анітрохи не кривив душею.
– А як на сіль?
– Краще бути не може.
Вона питала в нього про сіль, насправді ж очі запитували зовсім про інше, й Толкунов відповідав про інше, певно, пані Марія задовольнилася відповіддю і повернулася до плити, а капітан подумав: що може бути ліпше за цю домашню ідилію? Точніше, слова «ідилія» він, либонь, не знав, але всім своїм єством відчував затишок і спокій – і в смачному суповому ароматі, і в тому, як впевнено порядкувала пані Марія на полицях, і в дзюркоті води, що текла з крана, навіть у тому, як поправила господиня зачіску, недбало й не озираючись, але ж напевно знала, що цей жест не лишиться непоміченим.
– Чому пан капітан не відпочиває? – запитала докірливо, проте Толкунову здалося – просто із ввічливості.
Капітан проковтнув слину, що чомусь зібралася в роті, и попросив не зовсім упевнено:
– Називайте мене просто Олексою,
– Як можна! – жахнулася.
– Мені буде приємно.
– Справді? – обернулася і, забувши про каструлю, уважно подивилася на Толкунова.
– Справді. – Капітан відчув, що червоніє, й навіть розсердився на себе. – Який я вам пан офіцер? – пробуркотів.
Пані Марія ступила крок до Толкунова, та одразу зупинилася. Перепитала:
– Ви хочете, щоб я називала вас паном Олексою?
– Який я вам пан! Просто Олексою. У жінки округлилися очі:
– Як так?
– Чому ж ні?
– Але ж пан має такий високий чин!
– Тепер ви живете в Радянському Союзі, – почав Толкунов дещо казенно, хотів сказати «і наплювати на чини», та вчасно подумав, що це буде не дуже правильно, й докінчив: – І всі в нас рівні.
Пані Марія посміхнулась недовірливо.
– Генерали у вас є? – запитала.
– Не у вас, а в нас, – поправив Толкунов. – Є, звичайно.
– І жінки, які прибирають їм кабінети?..
– Ну, є.
– І пан офіцер вважає, що прибиральниця може тикати генералові?
– Ну, – засоромився Тоякунов, – самому генералові не годиться. Але і прибиральниця, і генерал мають однакові права!
Пані Марія махнула рукою.
– Це так тільки кажуть, – одповіла впевнено.
Нараз Толкунов розізлився. Ступив до плити, присунувся кало не впритул до жінки.
– Ні! – вигукнув. – Звичайно, генералові тикати ніхто не наважиться, але ж і маршалом стати може кожен! Он майор Бобрьонок, йому підучитися, чому не генерал?
– Кожен? – не повірила пані Марія.
– Ну, може, не кожен, – трохи позадкував Толкунов, – однак якщо є кебета й бажання…
– І ви?
– І я! – одповів зопалу.
Пані Марія блиснула на капітана очима, Толкунову нараз видалося – недовірливо й зневажливо (за брехню), і він мовив умисно байдуже:
– Але в мене навряд чи вийде – не вивчуся… Ще на майора!..
– Ви можете стати майором?
– Звичайно.
– Як пан Бобрьонок? – Видно було, що Бобрьонок уособлює для неї мало не всі воїнські чини й почесті, й Толкунову зробилося трохи образливо,
– От візьмемо… – хотів сказати «німецького резидента», але затнувся й докінчив: – от виконаємо наказ, і дадуть мені велику зірку на погони.
– Ой! – вигукнула пані Марія, і Толкунов хотів поклястися, що саме так і станеться, але виявилось, що її вигук зовсім не стосувався його чиносподівань, – просто почали підгоряти гриби, й господиня кинулася до плити.
– Допомогти? – запитав Толкунов, але пані Марія не відповіла, мішала гриби на сковорідці швидко і акуратно, – Справді, може, допомогти? – повторив запитання. Тепер пані Марія почула і озирнулася здивовано, певно, капітанова пропозиція вразила її, бо застигла на мить зачудована, потім тихо засміялася і похитала головою.
– Панові капітану не личить кухонний фартух, – зауважила цілком серйозно.
– Робота не може принизити людину, – не менш серйозно одповів Толкунов.
– Важко сказати краще, – подав з кімнати голос Бобрьонок: отже, прислухався і чув усю їхню розмову. – І мушу сказати, пані Маріє, наш капітан може робити все.
Толкунов переступив з ноги на ногу. Чомусь майорове втручання, незважаючи на хвалебний тон, не сподобалось йому.
– Отакої, – пробуркотів, – знайшли роботягу… Бобрьонок з'явився в дверях кухні нечутно – широко посміхався і весь його вигляд уражав якоюсь урочистістю.
– Пані Маріє, – почав пишномовно, – знайте, що капітан Толкунов – уособлення багатьох чеснот. Один з найкращих офіцерів нашої частини. Хоробрий, відважний, кмітливий, один недолік – нежонатий… Як ви вважаєте, може він позбавитись цього недоліку?