Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Лучук затримався із зчіплювачами. Літній дістав запальничку, видобув вогонь і запропонував товаришеві прикурити, але той відмовився: заклав цигарку за вухо, пояснивши, що викурить згодом, проте другий не став чекати, розкурив свою, відзначивши, що машиніст палить не гіркий базарний самосад, а смачну фабричну махорку, у них навіть по талонах не давали такої, й рідко коли вдається «стрільнути» справжнього курива. Хіба що в офіцерів чи солдатів з фронтових ешелонів.
Загудів маневровий паровоз, загуркотіли на стрілках важкі вагони – на площадці заднього стояв солдат з автоматом, завдяки балакучому
Вагони проминули стрілку, накотилися на ешелон, брязнули буферами – лисий спритно накинув гак, з'єднав гальмівні шланги; вискочивши з-під вагона, помахав прапорцем і свиснув пронизливо, даючи сигнал, що можна рушати.
Іванців поправив кашкет, а може, просто здалеку подав зчіплювачеві якийсь сигнал – принаймні саме так сприйняв це тепер Микита Савович. Він був майже впевнений, що лисий зчіплювач недаремно попросив у Іванціва закурити і що машиніст зовсім невипадково передав йрму клаптик газети, з якої той скрутив цигарку. Певно, на цьому газетному клаптикові інформація про проходження військових поїздів через Стрий чи якесь інше повідомлення.
Чудовий спосіб спілкування із зв'язковим, і треба мати досвідчене око підпільника, щоб запідозрити машиніста…
Микита Савович поліз слідом за Іванцівим до паровоза. Він дорого дав би зараз за цигарку, що стирчала за вухом у лисого. Мимовільно озирнувся, але зчіплювач з прапорцем стояв надто далеко, аби Лучук щось побачив. І нема жодної хвилини, щоб зв'язатися з комендатурою, – Іванців уже пересуває важелі, й паровоз, голосно пахкаючи, натужно зрушує ешелон.
Вони здали назад, щоб за стрілкою виїхати на вільну колію, і Микита Савович визирнув у віконце, коли проминали зчіплювачів.
Літній ще докурював цигарку, здавалося, минуло вже достобіса часу з того моменту, коли Іванців дав їм закурити, а виявилось, усього кілька хвилин, он ще чоловік затягується димом, а в лисого за вухом уже нема нічого, прибрав, падлюка, газетку, заховав, захоронив, і його, Лучука, підозри мають абсолютно реальний грунт.
Лисий діловито прибрав прапорець до чохла, він майже не подивився на поровоз, лише упоравшись з прапорцем, провів його поглядом, а ешелон уже набирав швидкість, і хвіст його із щойно причепленими вагонами сховався за стрілкою.
Микита Савович відірвався від віконця й подивився, як спритно порається біля важелів Іванців. Нічого не скажені, файний спеціаліст, і ніколи в житті навіть тінь підозри не впала б на нього… а, виявляється, ворог!
Лучук так і подумав – ворог, бо не звик кривити душею і завжди називав речі своїми іменами. Ворог є ворог, яку б не натягував личину… І перше, що він, Микита Савович зробить в Стриї, – подзвонить по названому підполковником телефону й розповість про все, що сталося у Львові.
До костьолу вели круті кам'яні сходи, вони наче підкреслювали велич споруди, її вищість над усім земним, над дріб'язковістю людського життя. Спростовуючи цю церковну гординю, на нижніх сходинках сиділи двоє жебраків – ліниво лаялися і дивилися, як спускається сходами черниця: вона йшла повільно, дивилася кудись удалечінь і, здається, нічого не бачила довкруж, буцім ніщо людське не цікавило її, але крокувала обережно, намацуючи сходинки, і її дерев'яні сандалії стукали голосно, немов віщуючи про появу істоти виняткової, перед котрою мусить схилятися все земне. І це сандалієве погрюкування дивно контрастувало з приниженими постатями жебраків, які припинили лайку й простягнули руки за милостинею, але черниця прочимчикувала, навіть не обдарувавши їх поглядом.
Бобрьонок підштовхнув ліктем Павлова.
– Вона? – запитав.
Старший лейтенант похитав головою.
– Ні, – відповів упевнено, – ця – стара, а там, на Пелчевській, була молодиця в соку.
Бобрьонок подивився черниці вслід і мовив осудливо:
– Називаються босими кармелітками, дали обітницю бідності, а вона й не глянула на жебраків.
Майор несхвально зиркнув на чоловіка в цивільному, який стояв поруч нього, буцім саме той мусив відповідати за вельбучність кармелітки, проте чоловік явно не бажав брати докір на свою адресу, навпаки, мовив безжурно:
– Нічого, тепер не порозкошують.
– Пішли, – запропонував Бобрьонок і пропустив поперед себе чоловіка в цивільному. Той рушив до сходів упевнено, як господар, зрештою, до деякої міри так і було – чоловік у цивільному звався Іваном Степановичем Коротюком, і кілька тижнів тому його призначили на посаду уповноваженого у справах культів.
Жебраки як по команді простягнули до них руки, заканючили гугняво, й Бобрьонок, згадавши, як зверхньо проминула їх черниця, витягнув десятку й сунув одному з них.
– На двох, – наказав.
Жебрак закивав догідливо, а другий захрестився дрібно й завчено, бажаючи майорові довгого й щасливого життя.
«Твоїми б молитвами…» – подумав Бобрьонок, але одразу забув про жебрака – озирнувся й зробив знак старшому військового патруля слідувати за ними.
Коротюк погрюкав масивним залізним кільцем в оббиті сталевими смугами двері, почекав трохи й погрюкав знову. Вічко посередині дверей нарешті відчинилося, й уважне око підозріливо обмацало їх.
– Відчиніть, – наказав Коротюк, – я – уповноважений у справах культів.
– Зараз покличу ігуменю, – глухо почулося з-за дверей, і вічко опустилося.
Бобрьонок незадоволено гмикнув, подумавши, що тепер у монастирі зчиниться переполох, а він розраховував на нечеканість, бо, можливо, тут доведеться робити обшук. Однак його передбачення не справдилися: мало не одразу двері відчинилися, і висока, літня й сувора черниця запропонувала їм зайти до маленької кімнатки, де стояв грубий дощатий стіл і такі ж важкі й неоковирні стільці.
Побачивши, крім цивільного, двох офіцерів і військовий патруль у монастирському саду, кармелітка ще посуворішала й запитала: