Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
Господиня кинула на Бобрьонка погляд, який не залишав жодних сумнівів у її справжніх почуттях, але одразу відвернулася і зняла з плити каструлю з супом.
– Обід готовий, – уникнула відповіді, однак Бобрьонок перехопив її погляд на Толкунова й подивувався капітановій нетямущості. Та й взагалі дивувався Толкунову: грубуватий, швидкий на рішення, енергійний капітан ставав у присутності пані Марії несміливим і мало не боязким. Подумав: а може, так і треба, і гарно, що жінки якось впливають на них, позбавляють фронтової зашкарублості.
Суп
Толкунову ще хотілося супу, проте відмовився, а Бобрьонок підсунув тарілку й похвалив:
– Такий смачний суп, що гріх не з'їсти.
– А вам не смакує? – докорила пані Марія Толкунову.
– Хоче він… – зареготав Бобрьонок голосно, – насипте і йому.
І справді, не минуло й хвилини, як тарілки блищали. Пані Марія зняла кришку з пательні – кухню сповнив аромат добре підсмажених грибів, і Бобрьонок зручніше влаштувався на стільці, наперед смакуючи справді царську страву. Він устиг подумати, що під такі грибочки не завадило б чарку, як задзеленчав телефон. Бобрьонок перезирнувся з Толкуновим. Телефонні дзвінки ніколи не віщували їм нічого доброго.
Майор схопив трубку, подумавши, що даремно не відмовились від других тарілок супу, встигли б покуштувати грибів, а тепер… Він не додумав до кінця, бо почув голос Карого. Слухав і дивився на Толкунова: капітан уже підвівся і поправляв на пасі кобуру з пістолетом.
Бобрьонок поклав трубку й побіг до спальні взуватися.
– Віктор уже виїхав, – тільки й сказав. Пані Марія спробувала запротестувати:
– Але ж, панове, гриби прохолонуть…
Однак офіцери забули вже про суп і про гриби, певно, й про пані Марію, принаймні її протест прозвучав як голос волаючого в пустелі, Толкунов навіть скривився, немов від зубного болю, але Бобрьонок, натягуючи чоботи, пообіцяв бадьоро:
– Нічого, пані Маріє, нікуди гриби не дінуться, розігріємо.
– Невже не можна п'ять хвилин?
– Навіть хвилини! – Бобрьонок пружно підвівся, підхопив ремінь з кобурою і майнув до дверей слідом за Толкуновим.
Павлов нетерпеливився: минуло сімнадцять хвилин, як солдати подалися до телефону, а, як кажуть, ні клику, ні відповіді. Певно, з великої хмари малий дощ, наробили галасу особиста, а самі не поспішають…
А якщо жінка в синій хустці зараз викотить велосипед з парадного, сяде на нього й бувай здоров?.. Трамваї он як рідко ходять, за десять хвилин – один, і щастя, що тоді нагодився…
Ну що в такому разі робити? А наказ суворий: не затримувати, тільки стежити.
А я вам хто, роздратовано думав Павлов. Старший лейтенант Червоної Армії, а не сищик – легко сказати: стежити…
З будинку вийшла жінка в червоній спідниці, і Павлов весь напружився. Але одразу полегшено зітхнув: зовсім дівча, років шістнадцяти, і йде чи то підстрибуючи, чи то підтанцьовуючи, радіє життю і не знає, які турботи бувають у людей.
За ці сімнадцять хвилин – Павлов зиркнув на годинник і уточнив, що минуло вже вісімнадцять, – з будинку вийшли четверо, не рахуючи цього веселого дівчиська.
Чоловік у капелюсі, темному костюмі з валізкою. Попростував до центру.
Двійко – чоловік і жінка – вийшли мало не одразу за ним. Жінка вродлива й молода, мабуть, закохана в чоловіка, бо зазирала йому в очі й посміхалася світло, а він – старий, ну, може, не такий уже й старий, але підтоптаний, бо сивий, волосся, правда, ціла кучма, та сиве, і вітер куйовдив його.
Спочатку старший лейтенант подумав, що негоже молодій жінці так закохано дивитися на чоловіка, старшого За неї вдвічі, але потім вирішив, що це, певно, батько й дочка, отже, все в порядку й дивуватися нема чого.
А потім вийшла з будинку черниця. Павлов уже звик до них на львівських вулицях. Ішла, втупивши погляд у землю, нічого не бачила навколо й тримала чотки в складених на животі руках. Некрасива й літня жінка, вона також повернула до центру, чимчикувала, стукаючи грубими дерев'яними підошвами по кам'яних плитах тротуару, гуркіт її кроків довго ще долинав до старшого лейтенанта.
І ось, нарешті, веселе й життєрадісне дівчисько в чеп воній спідниці…
Дівчина стояла на розі завулка й проспекту, либонь вона вийшла з дому просто так, нікуди не поспішала а може, чекала когось. Вона вже помітила старшого лей тенанта й кидала на нього цікаві погляди. Павлов удав що прогулюється, відломив гілочку з тополі і, помахуючі нею, повернув до трамвайної зупинки. І в цей час з-за повороту вискочив «віліс» з військовими. Він загальмуваї навпроти старшого лейтенанта, й чорнявий горбоносій майор запитав:
– Старший лейтенант Павлов?
– Так, – Павлов подивувався майоровій обізнаності, але чорнявий не дав йому часу на роздуми.
– Куди зайшла жінка в синій хустці? – запитав, вистрибнувши з машини.
Павлов вказав на триповерховий будинок у завулку.
– Коли? – поцікавився майор. Старший лейтенант звірився з годинником.
– Дев'ятнадцять хвилин тому.
– І не виходила?
– Я б не стояв тут як останній дурень.
– Не треба ображатися, – примирливо мовив майор. Він перезирнувся з капітаном, який також вискочив з «віліса», запитав у нього: – Познайомимося з нею?
– Звичайно.
– З будинку можна пройти до саду, а там – хвіртка виходить до того завулка, – показав Павлов.
Майор подумав лише секунди дві чи три.
– Віктор, прикриєш хвіртку, – наказав. – А ви, старший лейтенанте, знадобитесь нам.
Вони перетнули вулицю й наблизились до парадного, супроводжувані цікавими поглядами дівчини в червоній спідниці. Павлов підштовхнув майора ліктем у бік.
– Бачите, оно, в червоній спідниці?.. Вона з того будинку, – вказав очима на дівча.