Марафон завдовжки в тиждень

Самбук Ростислав Феодосьевич

За дверима почулися легкі кроки, й пані Марія постукала легесенько, самими пучками.

– Прошу до кави, – покликала не заходячи. – І прошу по- домашньому, без церемоній.

Бобрьонок зрозумів її, та все ж застебнув непідперезану гімнастерку.

Пані Марія запросила їх не до кухні, а до своєї кімнати, певне, все ж надавала їхній першій зустрічі якесь значення, бо поставила на стіл парадний сервіз – фарфоровий розмальований кавник і такі ж чашки, не кажучи, вже про срібну чи, скоріше, під срібло тацю й три вишиті серветки попід чашками.

Правда, крім паруючого кавника й чашок, на столі більш нічого не було, і пані Марія одразу поставила всі крапки над «і».

– Прошу, панове офіціри, вибачити мені, – мовила трохи маніжно, – але цукру чи взагалі чогось солодкого не маю зовсім. Дуже перепрошую, та за німців нічого не можна було дістати, й цукор на чорному ринку коштував скажені гроші. Ми навіть забули його смак, проте, якщо шановне панство не заперечує, то я маю трохи сахарину…

Толкунов мовчки повернувся до спальні – Бобрьонок знав, за чим, бо без церемоній ступив до кімнати й зовсім вільно розташувався за столом навпроти господині.

– Зараз… – мовив і покалатав мельхіоровою ложечкою в чашці.

Пані Марія зиркнула на нього нерозуміюче, однак цієї миті в кімнаті з'явився Толкунов з двома паперовими кульками, він поставив їх посеред столу й мовив коротко:

– Ось…

Бобрьонок розгорнув кульки й запитав у господині:

– Може, шановна пані знайде цукорницю? І ще якусь вазочку?

Пані Марія витягнула шию, з подивом розглядаючи повний кульок рафінаду. Заперечила:

– Але ж, панове, таке багатство, і я не насмілюсь… Панам офіцерам самим згодиться…

Толкунов посміхнувся зневажливо й висипав цукор з кулька просто на тацю.

– Пригощайтеся, – коротким рухом підсунув тацю господині. – їжте, прошу вас.

Пані Марія заметушилася, дістала з буфета сервізну цукорницю, почала збирати грудочки делікатно, щипчиками, але Толкунов набрав повну жменю рафінаду й висипав до цукорниці, заповнивши її одразу наполовину, ще жменя – й цукор уже випинавсь гіркою, лише тоді капітан узяв щипчиками одразу дві грудочки й кинув до господининої чашки, пані Марія, либонь, хотіла заперечити й замахала руками, однак Толкунов кинув ще дві – після Цього реготнув задоволено й мовив привітно й мало не ніжно:

– Самі кажете, скучили за солодким.

Собі ж поклав лише грудочку, відсьорбнув, не чекаючи, поки цукор розтане, оглянув кімнату й запитав;

– Ви, пробачаюсь, одна живете?

– Одна.

– А чоловік?

– Нема.

– І не було?

– Чому ж не було? Був, але ось уже рік…

– Помер?

Пані Марія поставила чашку на стіл і відповіла просто, наче йшлося про зовсім звичайну річ:

– Фашисти розстріляли. Толкунов похлинувся кавою.

– Вашого чоловіка? – перепитав.

– Мого. Вийшов і не повернувся. Фашисти часто брали заложників, ось мій Стефан і потрапив до облави.

– Як так?

– А дуже просто: за кожного вбитого фашиста розстрілювали заложників, і мого Стефана…

Толкунов пошкрябав підборіддя і запитав:

– А чоловік ваш десь працював?

– На пошті.

– І все одно?..

– Як бачите.

– А ви їжте печиво, – раптом заметушився Толкунов і підсунув пані Марії кульок. – Смачне, це нам з майором додпайок видали.

Пані Марія взяла делікатно, відставивши для чогось мізинець, це, певно, сподобалось капітанові, бо дивився захоплено, а потім розірвав кульок і розгорнув його на таці.

Бобрьонок і собі взяв печиво. Кава не дуже смакувала йому, та й хіба може взагалі смакувати ерзац, зроблений біс його зна з чого – єдина втіха: гаряча, солодка й сидиш у гарно вмебльованій кімнаті, на м'якому стільці і п'єш цю єрзац-бурду не з алюмінієвого кухля, а з чашки тонкого фарфору.

Майор поспішливо допив каву й демонстративно зиркнув на годинник – до призначеного полковником часу мав можливість годину поспати й після виснажливого дня гріх було не скористатися з такої нагоди.

Пані Марія одразу помітила цей жест і поставила свою чашку.

– Пани офіціри, певно, стомилися, – мовила й підвелася з-за столу. Бобрьонок одразу наслідував її приклад. Але Толкунов продовжував сидіти, невдоволено дивляічись на майора, й Бобрьонок поклав край його демаршу досить прямолінійно:

– Ходімо, капітане, нехай шановна пані Марія відпочине.

Господиня замахала руками, правда, не дуже рішуче, і Толкунову нічого не лишилося, як піти за майором. Але, побачивши дві подушки під торшером, він одразу забув своє невдоволення, швидко роздягнувся й пірнув під ковдру.

– Ну й живуть, кляті буржуї, – мовив не осудливо, а якось умиротворено.

– Знайшов буржуїв! – заперечив Бобрьонок. – Чув, чоловік її працював на пошті.

– Не кажи… – Толкунов потягнувся до торшера й смикнув за мотузок. – У нас цим і не пахне. Культура…

– Такої культури ще набачишся, – відмахнувся майор. Поставив будильник на дев'яту, й вони заснули одразу, так і не вимкнувши торшера.

Будильник дзвонив довго, Бобрьонок намацав його, зупинив і лише тоді ліниво виліз з теплої постелі. Толкунов уже стояв у брюках, похмурий і важкуватий від сну, майор зміряв його оцінюючим поглядом, нараз легко викинув тіло з ліжка, ступив крок, різко присів кілька разів, викидаючи вгору руки, – одразу зігнав сон і побіг до ванної вмиватися.

Думав: все ж життя гарна штука, коли спиш на свіжих простирадлах, маєш можливість почистити зуби, помити руки туалетним милом і коли шлях тобі освітлює модерний торшер з мотузком-вимикачем.

За три хвилини до призначеного строку вони вже входили до кабінету Карого. Полковник зустрів офіцерів заклопотано: розмовляв з кимось по телефону – вказав на стільці, нарешті поклав трубку й майже без перерви, наче продовжував уже розпочату розмову, сказав:

– Тепер прошу вас, товариші офіцери, ознайомитися з розшифрованими німецькими радіограмами. – Дістав із сейфа й подав два аркуші паперу.