Марафон завдовжки в тиждень
Шрифт:
– І все ж ваші заходи недостатні, – зауважив Толкунов. Він також мав рацію, зрештою, нікого не цікавило, яких саме заходів по зміцненню охорони станції вжив комендант, бо факт залишається фактом: ворожа агентура діє на її території.
– Чи не здається вам, що і від Смершу також дещо залежить? – зауважив комендант не без єхидного підтексту.
Ця суперечка могла тривати безконечно, і Бобрьонок рішуче поклав їй край:
– Це наша спільна справа, товариші офіцери, і давайте не сперечатися.
Комендант на знак згоди кивнув, а
Справді, на станції зовні панував порядок, проте тільки зовні, і Бобрьонок зауважив:
– Можливо, агенти мають інформаторів серед залізничників. Давайте переглянемо особові справи.
– Ми так учинили у Львові, – пояснив Толкунов, – і не без користі.
– Чимало залізничників і тут працювало на німців, – сказав комендант. – Кадри засмічені, роботи й роботи…
– Так, – ствердив Бобрьонок, – почнемо з особових справ, крім того, капітане, сподіваюсь, у вас є довірені люди серед залізничників?
– Інформаторів не тримаю, – одповів той сердито. Бобрьонок скипів:
– Шпигуни працюють у вас під носом – знаєте, чого варта інформація, передана ними?
– Догадуюсь.
– А якщо догадуєшся, – вставив Толкунов, – то краще б подумав…
– Я розумію вас… – тепер комендант обтер піт на носі просто долонею, – звичайно, є у нас різні люди, одним можна довіряти більше, іншим менше, була тут у нас під час окупації невеличка підпільна організація, товариші зараз розбираються з нею, та мушу сказати: люди там працювали залізні.
– То що ж ти!.. – пожвавішав Толкунов. – Давай своїх підпільників, таке золото, а ти мовчиш.
– Товариші просили, поки остаточно не з'ясують справи, нікому не казати про них.
– Нам можна, навіть треба.
– Пішли,-вказав комендант на своє приміщення в кінці перону. – Зараз почнемо…
Слюсар паровозного депо Андрій Михайлович Будашик – високий і кремезний чоловік з великими, невідмитими від мастила руками – сів на запропонований Бобрьонком стілець і запитав не без іронії:
– Ще одна, перепрошую, комісія?
– Набридли?
– Та прошу я вас, ми тут уже більше розповіли, ніж за тамтих німців зробили.
– Але ж, – повчально зауважив Толкунов, – тепер стільки героїв розвелося! Кожен, фашистів бив, якщо підрахувати, тих фашистів давно б усіх знищили…
– Ми нікого не били, – з гідністю заперечив Будашик, – робили, що могли.
– І велика група була в депо? – поцікавився Бобрьонок.
– Та ні, прошу я вас, чотирнадцять чоловік, либонь, тому й врятувалися. Конспірація тобто була в нас, і кожен міг голову за іншого покласти.
– Чим займалася група?
– Я ж кажу, робили, що могли, паровози псували помаленьку, в букси пісок підсипали. Мін та вибухівки не мали, зброї також, та й для чого нам зброя? Ми до зброї не призвичаєні.
Бобрьонок дивився на цього трохи вайлуватого чоловіка з сильними і, мабуть, вмілими руками й думав: кожен робив на цій війні, що міг, ось вони скільки диверсантів затримали, скільки орденів одержали, у них усе, так би мовити, на виду, – а хто підрахує внесок у перемогу цього скромного чоловіка та його товаришів? Ніхто їх не силував, самі зорганізувалися – робочий чоловік завжди лишається робочим, і на нього можна покластися.
Тому й мовив прямо:
– Ми, товаришу Будашик, потребуємо вашої допомоги.
– А ми, товаришу офіцер, ніколи не відмовляємось. Іде війна, й самі розуміємо… Отже, коли десь натиснути треба, натиснемо, прошу я вас, можете не сумніватися.
– Інше маємо прохання.
– То кажіть.
– Хтось серед вас, дєповських, товаришу Будашик, певно, працює на німців.
Слюсар не здивувався, не заперечив, видно, був чоловік урівноважений, поміркований, не гарячкував і, либонь, не любив приймати швидких рішень.
– Серед нас, кажете?.. – повторив роздумливо. – Тобто гітлерівські шпигуни?
Бобрьонок помітив, що Толкунов робить йому застережливі жести – опустив вії на знак того, що побачив їх і бере всю відповідальність на себе.
– Так, на вузлі завелися шпигуни, – ствердив. – Або помічники шпигунів, які збирають інформацію і передають її агентам.
– Нема різниці, – резонно зауважив Будашик. – Головне – допомагають фашистам.
– Мусимо їх знешкодити.
– Авжеж. І хочете, що,б ми підказали?..
– Покладаємо на вас великі надії.
Будашик помовчав. Нарешті сказав не дуже рішуче:
– Непевна це справа, прошу я вас, товариші офіцери. Начебто незручно на людей наговорювати.
У Бобрьонка пролягли дві жорсткі зморшки від носа до куточків губів. І одповів жорстко:
– Ви, коли пісок у букси сипали, оглядалися? І знали: в разі чого – розстріл. Вас би фашистські поплічники не пожаліли!
– Звичайно.
– А ви: наговорювати…
– Так… – Будашик сплів загрубілі пальці, стиснув їх. – Пишіть, прошу я вас, тільки файно перевіряйте. Бо маю на вас надію, фашисти б одразу всіх до стінки, а тепер наша влада, отже, справедлива, і без перевірки ніяк не можна.
– Перевіримо, і уважно, – пообіцяв Бобрьонок.
– Пишіть. Вовчик Степан Микитович, помічник машиніста, він до нас із Дрогобича перейшов, там, кажуть, німцям лизав… Брат у нього був в есесівській дивізії. Ну, брат – ще не доказ, але Вовчика цього, є така чутка, гітлерівське начальство поважало, а воно знало, кого поважати. До того ж, подейкують, брат його десь тут поблизу обертається.
– У бандер?
– Де ж іще?
Бобрьонок куточками очей побачив, як поворушився Толкунов: що ж, капітан мав рацію, повідомлення було важливе й вимагало перевірки.