Марiя
Шрифт:
Таким веселим Писарєва бачили хіба що до арешту, а таким щасливим — ніколи!
Нові знайомі в Ризі так само, як і петербурзькі приятелі, радили найняти дачу в Дуббельні, Навіть дали адреси не дуже дорогих, але цілком пристойних дачок — головне, на самому березі моря.
Завтра вони мали вже поїхати.
Митя пішов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марія спакувала речі й вийшла почекати Митю на повітрі; Глянула на годинник вежі — ще був час до його повернення. Можна було зайти в Домський собор, де вже були вчора з Митею, і послухати орган.
Починалася вечірня відправа. Марія сіла в крісло в останніх рядах.
Залунали
Та коли полинули величні звуки, — органіст виконував Баха, вона пізнала, — їй здалося, що не лише цей височезний собор, а весь світ зараз просякнутий ними, цією музикою, і чомусь згадалася Сікстинська капела і «Створення світу» — улюблена фреска на плафоні капели. Не було спогадів про минуле, ані мрій про майбутнє, але якесь відчуття фатуму, що охоплює людину, коли лунає музика, або коли стоїш на самоті на березі бурхливого моря, або опинишся серед безлюдних гір на вершечку скелі.
Їй хотілося вирватися з полону цих могутніх, наче рокованнх, звуків, космічних хвиль музики, та вони оволодівали нею все дужче й дужче, наче примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, і вона була безсила проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й могутня краса великого життя і глибина якогось болю і страждання, поривань людської душі...
Боже мій! Навколо сиділи чужі люди, якісь старі жінки дивилися в молитовники, а їй здавалося — вона сама, сама, в незмірному просторі всесвіту, і їй стало моторошно, нестерпно захотілося, щоб зараз, тут, поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя, ясне чоло, його світлі, розумні, добрі до неї очі, щоб відчула себе на землі, в житті, а не в безмежно холодному, невблаганному просторі.
На подив сусідок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кінця меси, і вийшла з собору. У брамі вона зіткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за руки й вийшли на площу.
— Я не застав тебе в готелі і чомусь вирішив, що ти саме тут. Ти ж вчора шкодувала, що не почула органа.
— Як добре, що ти тут! — прошепотіла вона й міцніше стисла його руку.
— Як добре, що ми тут, — як завжди просто й лагідно мовив він.
* * *
Така земна, ясна і проста радість охопила її, коли вже вранці, на світанку, їхали в екіпажі двадцять п'ять верств наче широкою алеєю саду, тінистого парку, потім на паромі переправлялися через річку Лієлупу, — вони всі троє раділи й сміялись з кожної дрібниці: і з цієї назви, яку важко було вимовити, і з коней у солом'яних капелюхах, і з цього парома, і коли побачили курзал у невеличкому селищі, і все це не було схоже ні на місто, ні на село, але були і річка, і озеро, і море, море!
За адресою, даною в Ризі, вони швидко знайшли і найняли горішній поверх дачі в охайної підстаркуватої латвійки. І море було майже поряд! З балкончика його було видко! І сосни збігали до моря, не можна було розібрати, чий то шум: моря чи сосен.
Сусідні дачки були такі ж самісінькі — охайні, чистенькі, як на малюночках! І такі ж, як і їхня, привітні й охайні хазяїни, не запобігливі, а просто привітні. Неподалечку — тут усе було неподалечку — був курзал, де вечорами грала музика, інколи заходили туди і Марія з Митею, але частіше блукали над морем або над річкою, яка
Якось майже вночі почули над шаландами спів. Співали ри балки, спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марія і Митя підійшли, підсіли, і то вже була така властивість Марії — навіть у незнайомій мові вона могла одразу знайти якийсь місток, легкий зв'язок. Може, тому, що підійшла, тихо підспівуючи, одразу вхопивши мотив їхньої народної пісні, і сіла спокійно на борт шаланди, і підспівувала без слів далі, і ніхто не припинив пісні. На її волосся була накинута косинка, і вона не схожа була на курортних чепурних дам. Може, в темряві її прийняли за швачку чи служницю, що приїхала з міста із своїм милим погуляти над морем?
Як там не було — вони просиділи довгенько, спочатку співаючи, потім і розмовляючи ламаною російською і латиською мовами — адже за кілька днів Марія вже встигла схопити звичайні звернення, привіти, запитання. Потім несподіваних прибульців пригостили надзвичайною наваристою рибальською юшкою і найсмачнішою — запевняла Марія — рибою, і гості не відмовились, а з охотою покуштували, і рибалки ще більше переконались, що це, певне, якийсь майстер та майстриня, але з чемності не розпитували. Розпрощалися по-приятельському, і рибаки запрошували прийти вдень — вони покатають їх на шаланді.
— Я сина приведу, — сказала Марія, — у мене хлопець, отакий, як ваш, — показала вона на наймолодшого рибалку.
— Така молода і такий хлопець? — здивувались рибаки.
— Приходьте, неодмінно приходьте! І ти, Марія, і ти, Митя! — вони почули, як гості звуть одне одного. — Юшки наваримо, співати будемо!
— Неодмінно! — обіцяли і Марія, і Митя.
Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. І його, й Митю смішили до нестями пляжні порядки. Коло берега було мілко, і купальники наймали «повозки». Це були блакитно-білі, досить чепурні кабіни на чотирьох високих колесах, в які запрягали коней, одного на кабіну, а на коняці верхи сідав кучер. Він відвозив кабіну з купальниками далі в море й зупиняв там, де вони забажають. І вже з кабіни можна було купатися, стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на берег і чекав, поки його клієнти не піднімуть прапорець — це був сигнал, що їм треба повертатися.
Митя й Богдан воліли вранці побігти самі й наплаватися, і накупатися досхочу без кабін, кучера та прапорців.
.Але ніякі дрібниці й смішні, кумедні риси цього маленького курорту не дратували. Всі троє наче домовились — з усього радіти, сміятися і, головне, — тішитися морем, сонцем, відпочинком.
Марії приємно було дивитися на хлопців — як вони засмагли, як за кілька днів поздоровішали.
Марія теж на очах «відходила».
— Яка спокійна, мила ця російська дама, — хвалилася сусідкам господиня дачі, — я така рада, що саме їм здала дачу на все літо. Усім вони задоволені, дуже хвалять мої вершки і сир, і взагалі ніяких вередів!
Марія сама почувала — наче новими силами наливається все тіло, і руки знову міцні, і голова свіжа.
Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навіть холоднуваті.
Усі троє вставали рано. Так було й сьогодні
— Мамо, може, й ти підеш з нами на море? — спитав Богдан. — Так рано там ще нікого нема.
— Ні, йдіть самі, тільки не дуже там захоплюйтесь і не спізнюйтеся на сніданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасеві запливати далеко, — шепнула вона Миті.