Марiя
Шрифт:
Вона не про нього думала, коли писала в «Живій душі»: «А хто не знає почуття жінки, коли чуже щастя в її руках?.. Часто слова «Ви для мене все» примушують битися її серце. В кожної жінки, крім того, є віра в щось чудесне в майбутньому — і жаль, співчуття, оточуюча порожнеча, ця віра в майбутнє, самотність, надія на якесь чудо опановують її і часто доводять до любові.
Така любов буває інколи дуже міцною і хорошою, але від неї, так би мовити, не захоплює дух, і неспокійні характери, що зазнали лише такої любові, все бентежить інколи якась підсвідома тривога, все шукають, все хвилюються...»
Ні, вона зовсім не
Вона не шукатиме більше такої.
Однаково — Митя став їй уже необхідний, конче потрібний! Опорою не просто в самотньому житті, хай і самостійної жінки, а опорою в її духовному, внутрішньому, як ніхто ніколи. А разом з його незайманою, такою щирою, ясною молодою любов'ю хіба це не був несподіваний дар для неї?
Ніколи вона не зрадить його, не покине його.
Вночі вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя і думала: «Хай буде завжди так. Разом з ним. Мені більше ніхто не потрібний. Він і Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо разом. Хай йому буде добре зі мною».
* * *
На «Живій душі», романі, який вона так швидко з натхненням написала і якого чекав Некрасов для «Отечественных записок», вона поставила присвяту: «Дмитрові Івановичу Писарєву на знак глибокої пошани».
І хай всі про це знають!
— Бачиш? — похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису.
— А мені мама присвятила «Невільничку», — не поступився Богдан, — там так і надписано: «Богданові Опанасовичу Марковичу».
— Як важно! — удавано здивувався Митя.
— От хлопчиська! — знизала плечима, сміючись, Марія, але до чого їй була приємна їхня приязнь, невимушеність!
Ще коли вона була в Москві, у грудні шістдесят сьомого року, Митя написав їй, що з «Отечественными записками» все у Некрасова поладнано, і хоч ще стоятиме ім'я Краєвського, але перший номер шістдесят восьмого року підібрано Некрасовим з «його» матеріалів, і що: «Некрасов питав про тебе і дуже хотів, щоб ти швидше закінчила «Живу душу», яка, напевне, вся, в цілому, піде в першу книгу. Туди ж підуть вірші Некрасова й оповідання Щедріна. А мене почекають пускати, і я з свого боку схвалюю цю обережність».
Але і в першому номері все ж таки дали його роботу — без підпису, у відділі «Іноземної літератури» — поки що лише переказ романів Андре Лео. Та він уже готував для Некрасова статтю про Дідро. І його вже запросив Некрасов на обід, не просто сімейний, для розваги та відпочинку, а на «традиційний» обід, які влаштовував Некрасов, будучи редактором «Современника», і на яких спочатку розв'язували різні серйозні редакційні справи. Традиція «Современника» жила далі!
Серед колишніх соратників — тут були присутні Щедрін, Слепцов, Єлисєєв — з'явився новий — молодий Писарєв, і всі розуміли, що незабаром саме він вестиме критику журналу. На цьому обіді остаточно вирішувався склад редколегії, взаємини з Краєвським, зміст перших номерів.
У якому доброму товаристві з'являлася і Марія з першого номера!
Ох, як непевне усе в світі журналістики, літератури взагалі!
От і з «Живою душею» вийшло зовсім не так гладко, як чекалося. Та господи, боже! А з чим було «гладко», з яким романом? «Записки дячка» (тепер назвала — «причетника») лежали вже не перший рік то в звичайній цензурі, то в
Як відчували на собі всі літератори та видавці цей бич цензури, цей страх перед розправою!
Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тісному колі знову заговорили про цензуру, й особливо її вразило, як Некрасов своїм глухим від хвороби горла голосом мовив:
— Сидить письменник і пише, і на кінчику пера в нього прекрасне слово, таке слово, яке вдесятеро краще за все, що він у житті написав, і раптом він боїться його написати, бо спаде йому невільно думка — а що, як увійдуть жандарми та схоплять!
— Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, — сердито забурчав Щедрін. — Це ж не тільки мука, це ж цілісіньке душевне пекло. Крапля за краплею точиться письменницька кров, раніше ніж потрапить твір у друкарську машину. Чого тільки й зі мною це робили! І вирізали, і підрізали, і перероблювали, і в цілому твір забороняли та ще й оголошували, що я шкідливий, шкідливий, шкідливий! Я просто дивуюсь Миколі Олексійовичу — які потрібні сили, щоб витримувати бої з цензурою. Як хочете — це величезна заслуга! І знаєте, Миколо Олексійовичу, коло міцного коня і слабший потягне, отак і я подумав і погодився увійти в редколегію.
— Та, отець, таке скажете! Без вашої участі і я не потягну тепер «Отечественные записки» і не поверну їх на шлях «Современника»!
Ніхто не заплющував очі, що і для всіх спільно, і для кожного автора зокрема без перешкод, труднощів не обійдеться. Справді, наче краплю по краплі кров виточують, коли примушують викреслювати, скорочувати, перероблювати виношені, виплекані рядки!
Довелось і Марії перехвилюватися немало з «Живою душею».
В один номер роман не вклався, в цьому винний був лише розмір, але зняли присвяту, і це була перша прикрість. Не все однаково сподобалось у романі самому Некрасову, хоч він і не наполягав, щоб вона щось змінювала, та якому авторові це приємно? Проте записка від Некрасова трохи заспокоїла: «Хоч я, може, з надмірною суворістю поставився до III частини «Живої душі», тому вважаю за обов'язок сказати, що п'ять розділів четвертої частини, які я вчора прочитав, категорично і беззаперечно хороші».
Вона писала цей роман з піднесенням і любов'ю, та, як і в кожному творі, вона була незадоволена рівно всім, особливо останньою частиною, там були лише натяки на діяльність Загайного. Не могла ж вона писати напрямки про революційну організацію!
Напрямки вона написала про табір лібералів, який скочувався до одвертої реакції, і саме проти цих колоритних образів розвінчаних героїв, їхніх висловлювань, запобігання перед владою заперечив Краєвський і наполягав у листі до Некрасова, щоб викреслити ці сторінки.
Марія сиділа, насупивши свої густі темні брови.
— Некрасов пропонує мені викинути ці місця, проти яких заперечує" Краєвський. Але ж у них уся сіль, весь сенс викриття цих балакунів, без цього все буде беззубо, все губить свою гостроту й спрямованість, — скаржилася вона Миті, — і правду тобі сказати. найдужче прикро мені, що зняли присвяту. Чого боятися твого імені тепер?
Їй так хотілося, щоб на романі стояла, стояла ця присвята, наче перед усім світом сказати: «Так, я поважаю його, я з ним, ми разом, у нас спільні думки, життя, праця!»