Марiя

Иваненко Оксана Дмитриевна

Дійсно, це було б прекрасно. Салтиков і Некрасов недарма зупинилися саме на такому рішенні — відома письменниця, цілком шанована особа і в той же час — «їхня», своя, їхнього табору! Коли б тільки не відмовили тому, що жінка!

Так, зовсім іншою вже стала Марія в роботі і справах — вона вже відчувала відповідальність не лише за свої оповідання, романи та переклади. Постійні стосунки з гуртком Некрасова розвинули в ній відповідальність взагалі за справи літературні. От же і хворий, — аж моторошно чути його замогильний глухий голос, — і тепер цілком забезпечений Некрасов міг би собі спокійно жити, писати, полювати — а от же ні! Воює, винаходить різні засоби, деякі інколи й помилкові, та не кидає боротьби за літературу,

за чесний голос російської журналістики. Таки справді — роботи невпрогорт і в неї, і в Миті, статті якого вже друкують в «Отечественньіх записках» з його підписом, і він уже, безперечно, стає там теж своєю людиною, а ще невтомно працює над перекладами.

Йому б треба, ой, як треба відпочити!

Ще в лютому Митя знову звернувся до петербурзького оберполіцмейстера Трепова з проханням видати йому закордонний паспорт у зв'язку з лікуванням, і знову йому відмовили.

Навесні Марія знову радилася з Сонечкою Пфьоль, і обидві вони говорили з Сонеччиним чоловіком Олександром Карловичем і просили його поклопотатися про дозвіл. Олександр Карлович, знайомий з управителем III відділ/у Мезенцовим, нагадав про його обіцянку переглянути справу Писарєва і доповісти начальнику III відділу графові Шувалову. Граф Шувалов, зовні вихований, навіть вишуканий, не те що його попередники Орлов чи Дубельт, але не менш жорстокий, ніж перший, і ще дужче лукавий, ніж другий, — «згоди на звільнення за кордон кандидата словесності Д. О, Писарєва не дав».

Та Марія і тепер не склала руки — Митя мусить відпочити! А Митя казав їй:

— Мила моя Марі! Я так хочу, щоб ти відпочила! Ти зовсім себе занехаяла!

Вони обоє відкладали гроші, підраховували, що та як зможуть ще одержати, заощаджували, а потім витрачали на книги, весело дорікали в цьому одне одному і прощали одне одному! І раптом Марія принесла чудову вість:

— Хоч таку небезпечну людину, як ти, за кордон ще випустити не можна, але можна поїхати до Риги!

— Та це ж чудово! Богдане! Ми їдемо до Риги! — закричав Митя, схопивши Богдана. — Там же чудове морське узбережжя! Мені ще Баллод, — ну да, отой самий Баллод, через якого я сів, як запевняє maman, — розповідав, які там прекрасні місця — Дуббельня, Майорі, Юрмала! Марі, це надзвичайно! Невже ми справді поїдемо і будемо вилежуватися над морем і нічогісінько не робити?

— Тільки плавати зі мною наввипередки! — підхопив задоволений чи не найдужче від усіх Богдан.

— Як нічого не робити? — здивувалася Марія. — Я беру з собою Жюля Верна, саме там, над морем, я буду його з задоволенням перекладати.

— Ні, ні, ні, я нічого не дозволю тобі робити! Ти питимеш молоко глек за глеком, лежатимеш на пляжі і гулятимеш! У нас вистачить грошей на все літо! Богдане, там, напевне, є парусни ки, ми походимо з тобою!

— Якщо я пускатиму! — застережливо нагадала Марія.

— Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати?

— Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись візьмемо?

Годі балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у нас не загине! Ой, мені ще треба забігти до Некрасова і до Єракових!

— А мені, як це не неприємно, зайти в «Дело», адже Благосвєтлов мені дещо винний!

Боже, які вони були щасливі! Невже вони не заробили цього відпочинку, моря, піску, сонця, сосен?

* * *

І море, і золотий пісок, наче оксамитний під босою ногою, і теплий від сонця, як м'який килим, і сосни збігають з піщаних пагорбів аж у саме море, і стовбури старих дерев, наче запнуті в зелений оксамит—багаторічний мох!

А сонце не палюче, як на півдні, а немов лише злегка голубить, і бентежне, неспокійне, тривожне життя відійшло кудись ген-ген далеко. Не думати ні про що, не згадувати. Отак лежати й відпочивати.

У Ризі пробули кілька днів. Це було перше «скромне» знайомство Миті майже з закордоном.

Правда, центр мало різнився від Петербурга, але старовинні вузькі вулички, гостроверхі будинки, кірхи більше нагадупали Марії старовинні міста Німеч чини, Бельгії. Ой! скільки вона надивилася їх за своє закордонне бродяче життя перших років на чужині!

У Ризі вони зупинилися в готелі «Франкфурт-на-Майш» в центрі міста па Олсксандрівській вулиці. Богдан на правах дорослого вештався сам, найбільше часу пропадав у порту, коло кораблів, пароплавів, шхун, парусників.

А Марія з Митею були вдвох. Так добре — вдвох у чужому місті, де навіть лунала чужа мова, їх ніхто не знав, вони не стрічали знайомих, а ті нові знайомі, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, і, звичайно, аж ніяк не цікавилися їхніми взаєминами.

Нові знайомі — це були товариші Петра Баллода, про якого завжди з зітханням казала maman Варвара Дмитрівна. Митя їй поблажливо не заперечував, але ж Марії він колись докладно розповів, як усе трапилось, що Баллоду він, навпаки, вдячний., бо тоді він замислився над своєю діяльністю і хіба може колись пожаліти, що написав ту листівку проти Шедо-Феротті на захист Герцена, — а власне, як завжди в своїх працях, узявши якийсь поодинокий факт, він кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то все було ще надто недозріле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у його світогляді, революційному світогляді, і те, що він відсидів за це, теж для нього мало й позитивне значення. А свою «провину» він визнав лише тоді, коли дізнався, що все відомо і нікого він сам не заплутав і не виказав.

Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичів і друзів. Серед них особливо зрадів знайомству з Писарєвим та Марком Вовчком прогресивний латвійський діяч — видавець Ернст Платес. Він просто загорівся бажанням перекласти латиською мовою і надрукувати в журналі «Die Libelle» («Бабка») оповідання українсько-російської письменниці.

— От хотіли з тобою лише відпочивати! Але ти така відома особа! — сміючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марією.

— І він ще каже таке! — сплеснула руками Марія. — А хто вже дарує свої портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долі, що я не ревнива! Ну-ну, не роби такі очі, як Богдась. Він, коли почуває, що щось може обернутися проти нього, вважає за краще самому мерщій зробити ображений вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся твоєю славою далеко більше, ніж ти! А цей автограф звеселив мене без краю!

А трапилося так. Напередодні від'їзду Митя забіг у редакцію. Він так сяяв від щастя, що всі мимоволі усміхалися, дивлячись на нього.

— Що трапилось? Що з вами? — спитав Слєпцов.

— Завтра ми їдемо до Риги!

— Хто їде?

— Як хто? Марія Олександрівна з сином і я! Скабичевському, який був тут, хотілося кинути щось ущипливе, але навіть він відчув, як це буде недоречно і просто по-дурному. І саме в цей час до редакції зайшла якась юна дівчина і, червоніючи, простягла Миті його ж фотокартку. Де вона її дістала?

— Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу — надпишіть своє ім'я!

Писарєв, сам трохи зніяковілий, але явно задоволений, підписав свій портрет, потиснув дівчині руку, хотів щось спитати, але дівчина почервоніла ще дужче і втекла.

Співробітники заплескали в долоні, зняли гамір:

— Браво! Дмитро Іванович в ролі славетного тенора роздає автографи захопленим поклонницям!

— А ну вас! До побачення! До осені! Статтю, яку обіцяв, надішлю своєчасно.

Дехто тиснув йому руку, дехто навіть обійняв, бажали щасливої подорожі, веселого відпочинку, давали поради й ділові, — як найдешевше і найзручніше влаштуватися на дачі, — і гумористичні — запастися достатньою кількістю портретів для сувенірів, і в крайньому разі, коли витратять усі гроші й опиняться на мілині, можна буде продавати ці портрети!