Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

ДУМА ТРЕТЯ

Знов зем­ля за­го­готіла, Мов Дніпро прог­нав по­ро­ги, Наче бу­ря на­летіла На гетьманський кіш убо­гий, - На бу­ди­нок, що був кра­сен Не уг­ла­ми, пи­ро­га­ми, Де ко­зацт­во си­тих бра­шен Наїдалось за сто­ла­ми. Наїдалось-напивалось Досхочу, аж до зне­мо­ги, І тан­ця­ми вго­ноб­ля­лось, І пісня­ми про по­ро­ги; І про Ка­фу, про «пу­чи­ну Християнських сліз і крові», Що зро­би­ли там руїну, Вічну сла­ву ко­за­кові; І про те, як мо­ре вра­ло Мов ре­ву­чи­ми ле­ва­ми І бе­зодні роз­вер­за­ло Під ко­зацьки­ми чов­на­ми; І як Юр Свя­тий по хма­рах Грав ко­нем над ни­ми білим, Сліпив очі яни­ча­рам, Додавав ко­зацт­ву си­ли, Як «обро­ки» й обітниці Козаки на се­бе кла­ли І в не­бес­ної ца­риці У Пе­чорськім ро­бо­та­ли…

І

Не бу­ря, гомін, співи го­лоснії! Кругом ко­ша-бу­дин­ку роз­ля­га­лись: То Ко­чу­бею пох­ва­ли новії Безкраїм мо­рем гуч­но хви­лю­ва­лись. Іде тріумфом ли­цар між ли­царст­вом; За ним ве­зуть га­ле­ру зо­ло­тую, Везуть, тан­цю­ють. Навк­ру­ги з коб­зарст­вом Ченці співа­ють гур­мом трис­вя­тую. Волів два­над­цять пар, всі під стрічка­ми, їх ро­ги вквітчані, як май, квітка­ми.

ІІ

«Стій» - крик­не Ко­чу­бей. «Чого сто­яти?
– Рекли ченці.
– Гей, друзі, до Ус­пен­ня! Галери жде Пре­чис­та Бо­жа Ма­ти, Як да­ру за ко­зацьке виз­во­леннє».
– «Ні,

се від ме­не бу­де дар ге­рою, Що вчив ме­не, мов со­ко­ла, літа­ти Через по­ро­ги по Дніпру й по мо­рю І на ту­рецькі рин­ки набіга­ти».
– «О свя­то­татст­во!.. Вас ос­во­бо­ди­ла Пречиста, преб­ла­гос­ло­вен­на Діва,

ІІІ

А ви, в ду­ховній вашій тьмі, го­тові Дари її щед­рот і бла­го­да­ти Приносити у при­нос ко­за­кові І смерт­но­го над вічну поск­ла­да­ти!» - «Пречиста, не­по­роч­на Діва… Прав­да, Такої чис­то­ти й не зна­ють лю­де… І се, в її ім'я свя­те, наг­ра­да Тому між на­ми ве­лет­неві бу­де, Що вміє си­лу де­монську кру­ши­ти І тур­чи­на в йо­го крові то­пи­ти…»

IV

«Ні, дя­ка не наг­ра­да!
– Загукали Ченці, тер­за­ючи з до­са­ди ря­си.
– Такого ще ко­щунст­ва не чу­ва­ли Не тільки ко­за­ки, та й сви­но­па­си, Щоб не­по­роч­ною ко­гось наз­ва­ти, Якусь мізер­ну, брен­ную лю­ди­ну, Що «во гре­сях ро­ди­ла грішна ма­ти!» - [118] «Шкода те­ря­ти до­ро­гу го­ди­ну: До ме­ду лож­ки вам у нас не бу­де!
– Відрізав їм Лев­ко.
– Гей! Стіймо, добрі лю­де!»

118

– Вислів із п'ятдесятого псалма (Книга псалмів), християнської щоденної молитви.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Розчинились у гетьма­на Рундукові двері Проти тої зо­ло­тої Пишної га­ле­ри. На рун­дук, мов го­луб, вий­шов Сивий, во­ло­ха­тий. Се не го­луб во­ло­ха­тий - Велетень кри­ла­тий. Перед ним Лев­ко ли­царське Приклонив коліно: Так хо­роб­ро­му юнацьке Серце по­веліло. «Батьку! Привітай ма­ло­го Чуру ни­зо­во­го, Що, бу­ло, тобі сідлає «Лева» во­ро­но­го. [119] Привітай, кри­ла­тий ор­ле, Козака-понуру, [120] Що, бу­ло, тобі на морі Грає у бан­ду­ру. Під твоїм пал­ким натх­неннєм Я співа­ти вчив­ся, За твоїм бла­гос­ло­веннєм З бе­сур­ме­ном бив­ся. Речі нес­ка­зан­но дивні Сталися зо мною; Бо під батьківськи­ми крильми Я з'учивсь до бою. І твоя звізда щас­ли­ва Козакам світи­ла, Бо не людська. Бо­жа си­ла їх чов­ни во­ди­ла, Духом си­ли прес­вя­тої Й та ду­ша горіла, Що з ту­рецької не­волі Нас ос­ло­бо­ни­ла. Се в о н а тобі га­ле­ру З чу­жи­ни прис­ла­ла, Щоб ру­ка твоя невіру Тяжко по­ка­ра­ла. Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські, Обреклись об­ро­ком Нищити краї ту­рецькі Під ор­ло­вим оком. Тридцять нас братів спряг­ло­ся Превеликим го­рем, В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся Перед Чор­ним мо­рем.
– Потіль пла­ва­ти й літа­ти По мо­рю й по по­лю, Покіль нас орел кри­ла­тий Водить за со­бою. По де­сят­ку ми до се­бе Невмирак [121] з'єдна­ли, Щоб гетьма­на опріч те­бе На войні не зна­ли. Маєш нас та­ких три сотні Як од­ну лю­ди­ну, Що кля­лись і в преіспод­ню Лізти до за­ги­ну. Заточи гар­ма­ту, та­ту, На ска­лу кру­тую: Вергай азіату-ка­ту Нас у пельку злую. Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє Демону Ос­ма­ну, Над уся­ке ди­во­ваннє Лютому ти­ра­ну». І ра­ро­гом оди­но­кий Старець стре­пе­нув­ся, Очі гра­ють, стан ви­со­кий Стрімко розігнув­ся. Навкруг нього повіз ха­ту Старшина пос­та­ла. Корогов над ним хре­ща­ту І бун­чук дер­жа­ла. Озирнувся, усміхнув­ся, Мовив: «Доб­ре, си­ну! Ти до ме­не при­гор­нув­ся У са­му го­ди­ну. Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську! Порохи й гар­ма­ти На до­ро­гу Бор­щагівську Зараз ви­ряд­жа­ти!» «Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку! Старшина оз­ва­лась, - Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя У сте­пи заг­на­лась. В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га Корчму спліндру­ва­ла, Вбила ран­да­ра ста­ро­го, Дочок зґвал­ту­ва­ла. Вбила й пса йо­го, й яко­гось Німця-землеміра І всіх трьох пе­ред по­ро­гом Рядом по­че­пи­ла Та ще й над­пись по­ло­жи­ла: «Жид, лях і со­ба­ка - Все ди­яво­ло­ва жи­ла, Віра все од­на­ка».
– «Кочубею, син­ку! Го­ре! О гірка го­ди­на! Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить Мати Ук­раїна? Козаки! Ми ба­чим, як ви Всі поп­ро­пи­ва­лись: Ледве де в ко­го ха­ля­ви Да шта­ни зос­та­лись. Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле, [122] Воле звірю­ва­та! Покіль знай­дем по­над мо­рем, По зас­лузі ка­та. Вже ваш карб і жи­да су­шить, Стоя на пристінку: Позакладували й душі Чорту за горілку… Геть від ме­не! Я не хо­чу Більш гетьма­ну­ва­ти… З трьома сот­ня­ми охо­чих Буду во­юва­ти. І ко­ли Гос­подь по­мо­же Довше в світі жи­ти, Проти тур­ка бу­ду, мо­же, Ще й ца­рю слу­жи­ти. Буду в нього, мов на чаті, Від ля­ха сто­яти, Татарву в сте­пах жа­ха­ти, Дону пильну­ва­ти… Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли Голі чуп­рин­дирі І чу­ба­ми зем­лю всла­ли Гирі-макотирі. «Батьку! Не ка­рай нас грізно Під та­ку го­ди­ну: Не зас­му­чуй на­шу рідну Матір Ук­раїну! Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця У сте­пах піймаєм І ме­чем твоїм, як лан­ця Хижого, ска­раєм. Тільки б ти об­мис­лив штаньми Нуждену го­ло­ту, Воюватимеш із на­ми У свою охо­ту. Чи на вітря­но­му морі, Чи на су­хо­долі Накладати го­ло­вою Раді в твоїй волі. І кар­тай нас, і ка­рай нас: Ти - наш батько рідний, Ти суд­дя у нас єди­ний, В суді не­по­хиб­ний».
– «Так і бу­ти, - про­мов­ляє Сагайдашний сти­ха.
– Більш ко­пи не бу­де з ва­ми У по­ході ли­ха. Чури, гов! По­розп­ря­гай­те Волики квітчасті: Більш не бу­де­те ро­га­тих По до­ли­нах пас­ти. Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту Жертву нам при­но­сить, Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту - На тра­пе­зу про­сить. Просить їсти хліба-солі З трид­цятьма бра­та­ми, Що спа­сен­ний шлюб на морі Побратимський бра­ли. І в тім шлюбі пе­ред мо­рем Руським пок­ля­ли­ся, Що на смерть ве­ли­ким го­рем Бойову спряг­ли­ся. Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти, В коб­зи виг­ра­ва­ти, І пісня­ми по­над хма­ри Духа підійма­ти. Ой, не­хай же коб­зи гра­ють, Нехай дзво­нить сла­ва, Нехай чу­ють нас і зна­ють І Моск­ва, й Вар­ша­ва!» Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми За хо­ро­ше сло­во І, зітхнув­ши, до гетьманських Так гос­тей про­мо­вив: «Бенкетуйте, любі гості, Я з бра­та­ми му­шу Пожуритись-помолитись За ве­ли­ку ду­шу. Що з не­волі прест­раш­ної Нас по­виз­во­ля­ла І на тур­чині помс­ти­тись Нам завіту­ва­ла. За сей бен­кет во­на злюці Жизню зап­ла­ти­ла І навіки ме­не в тузі, У жа­лю вто­пи­ла».

119

– У Сагайдашного коні звались то Левами, то Барсами, то Турами.

120

– Ніхто з новичків на Низу не звався тим ім'ям, що в городах.

121

– Невмираками звались такі козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали битись.

122

– Дике Поле - історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Навіки, так, навіки уто­пи­ла Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, - Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла На чу­жині лю­бов і жизнь свою. За матір'ю всепітую мо­ли­ла Вселити їх у рідно­му раю, А за ца­рем скрізь по світах літа­ла І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.

ІІ

Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам, Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там Невидані за­упокійні жерт­ви. Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам, Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві. Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи, Турещину в людській крові то­пи.

III

Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че, То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не, Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че Розірветься, всю зем­лю стру­со­не, І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че, Як про твою кон­чи­ну спом'яне: Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти, Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий.

IV - Х

– - -

ДУМА ДРУГА

Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким Ароматом ди­ше; По са­дах не віє вітром, Листєм не ко­ли­ше. І не ди­ше, й не ко­ли­ше Листочка зле­генька, Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька Співів со­ло­вей­ка. Зазирає в тихі во­ди Божими оча­ми Небо, спов­не­не ог­ня­ми, Дивними ди­ва­ми. На не­бесні дивні тво­ри Очі за­ди­ви­лись, Думки в гли­бо­ченнім [морі] Тихих зір вто­пи­лись. Пахощі со­лодкі й співи Серце д' сер­цю кло­нять, - Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм Любощі го­во­рять; А дівочі чисті очі, Тихі, оди­нокі, Задивились се­ред ночі На ди­ва ви­сокі. Обізветься з сво­го ло­жа До доч­ки ма­ту­ся: «Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» - «Богові мо­лю­ся».
– «Як! Без об­ра­за й пок­ло­на, Без хрес­та свя­то­го?» - «Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на, Бачу, ма­мо, Бо­га, І в хра­му моїм сер­дечнім Перед ним хи­лю­ся Безначальнім, без­ко­нечнім», - Прорекла Ма­ру­ся. «Доню, сер­це! Ти го­во­риш Мов не хрис­ти­ян­ка: Ти яко­гось Бо­га тво­риш, Наче, - тьфу!
– по­ган­ка».
– «Не тво­рю: пе­ре­до мною Всемогущий сяє, Серце й ро­зум прес­вя­тою Думкою спов­няє. Тільки бе­рег оке­ану Зорявого ба­чу, - І щас­ли­ва, і мов та­ну, І в вос­торзі пла­чу. І мо­ли­лась би й не вмію…» - «Чудотворний ли­ку! і Одверни від неї мрію Бесурменську ди­ку!» - «О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі З мо­ря й гір зро­би­ти І на них не стру­ни, ду­ми Серця по­че­пи­ти, І зефіро­ви­ми [123] крильми В них за­ро­ко­та­ти, - Може, й я б тогді зуміла Глас до Бо­га зня­ти… Молючись, те­пер німую…» - «З на­ми хрес­на си­ла!» - «Тільки ти­хим сер­цем чую Херувимські кри­ла, Що на ме­не ніби з раю Пахощами віють… Вгору ру­ки прос­ти­раю А ус­та німіють».
– «Бачу, до­ню! Це все роб­лять Із ца­рем роз­мо­ви На тій башті без­го­ловій, Що хіба ор­лові Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись Та сові з півночі Звідти хижі витріща­ти Невсипущі очі. Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся, Доню, в мідні тру­би; Не ди­ви­ся, до­ню, бійся Розумові згу­би».
– «То не зорі, людські душі Попід не­бом ся­ють, І кот­ру Гос­подь по­ту­шить - На землі зга­са­ють. Зорі ті не нам лічи­ти, Як і засвіти­ти, То шко­да то­го й вчи­тись Господа гніви­ти. Бо й за те (са­ма се знаєш) Всеблагий на­ка­же, Як хто пуч­кою на місяць Чи на зо­рю вка­же. Се все цар-невіра ро­бить, Він те­бе від Бо­га! Одвертає, від за­ко­ну Нашого свя­то­го».
– «Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га Душу при­вер­тає: Просторою» йо­го чер­то­га Розуму яв­ляє. Я сліпа бу­ла, не зна­ла, Що за храм ве­ли­кий Без кон­ця і без на­ча­ла В міріяд вла­ди­ки. І глу­ха: не чу­ла хо­ру Сфер не­бес­них вічних, Горньої му­зи­ки тво­ру Мислей пе­редвічних. Бог те­пер мені відкрив­ся, Бо роз­па­лась лу­да На очах, і він явив­ся В не­ви­мов­них чу­дах. Бачу, ма­мо, чом те сер­це Лютості не знає, Що в нас азіятом зветься, - Любить і про­щає. Розумію, ма­мо, й ди­во Над ди­ва чу­дов­не, Що в гніву мені яви­ло Всепрощеннє пов­не. Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє Давнє зро­зуміло І, рев­ну­ючи, про­щаннє Козаку прос­ти­ло».
– «Доню, до­ню! Що ти ка­жеш? Чи твої се речі?» - «О, мої! Се вже не марні Видумки чер­нечі. Се той світ, що на Сінаї Людям засвітив­ся, В галілей­ськім тихім краї Рибалкам одк­рив­ся, Від про­ро­ка до про­ро­ка Вічно пе­ре­хо­дить: Ним од­на ду­ша ви­со­ка Другу ду­шу во­дить… Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, - Духом жизні чис­тим; Тихий світ од світу пра­вить Серцем но­ро­вис­тим. Я під но­ги ко­за­кові Деспота пос­ла­ла, Ворогу йо­го лю­бові Знак по­да­ру­ва­ла; В дес­поті те­пер вба­чаю Знов звізду Вос­то­ка І ду­шею в нім вітаю Нового про­ро­ка.» Устає з пос­телі ма­ти, Ніби з до­мо­ви­ни, І страш­на, мов дух прок­ля­тий, Суне до ди­ти­ни. «Дочко! Се ж мені не сниться, Се я справді чую Від те­бе ху­лу на Бо­га! О! В го­ди­ну злую Я га­дю­ку по­ро­ди­ла, І бла­гос­ло­ви­ла, І хре­щеннєм пер­во­род­ний Гріх із те­бе зми­ла!» - «Мамо! Зо­ре яс­на!..» - «Ні, вже Годі нам ясніти! Погасаймо, доч­ко, гиньмо В тем­ряві кромішній!» Проклинає те­бе ма­ти, Лежа в до­мо­вині… О, як гірко по­ми­ра­ти На чужій чу­жині! Та не діждеш па­ру­боцький Чесний вік ска­ля­ти, Рутвяний вінок дівоцький Турчину відда­ти! Ні, сього не бу­де, до­ню! Непорочна згас­неш: Об каміннє го­ло­вою Розіб'єшся й зас­неш… Падай!..» - І но­жа­ка блис­нув Проти зір, і очі, Від но­жа лютіші, світять В су­тем­ряві ночі. «Се я, до­ню, на безвір'ї Про слу­чай ку­пи­ла, Коли б ро­зум твій згу­би­ла Демонова си­ла. Чуло сер­це… Па­дай, до­ню! Я тобі ка­за­ла, Щоб ти де­монсько­му код­лу Віри не дійма­ла; Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва, Аріан прок­ля­тих, Лютерського єре­тицт­ва [124] І кальвін зав­зя­тих [125] Не пус­ка­ла в ті по­кої, Де святії ли­ки Світом істи­ни свя­тої Гонять мо­рок ди­кий». І га­дю­ка­ми-очи­ма Доню ска­ме­ни­ла: Матерньої зло­би си­ла - Найлютіша си­ла. Та не ва­житься ру­кою Рідну кров про­ли­ти: Об каміннє го­ло­вою Хоче до­ню вби­ти. Та но­жа­ка, як зміюка, Серця сам шу­кає І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди Мов жо­лом тор­кає. «Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та Чула злющі речі: Віра про ввесь світ єди­на - Видумки чер­нечі…» Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б Діло со­вер­ши­лось, Та дівчат і баб на ле­мент Із півсотні збіглось. Ухопили, мов ско­ва­ли Костянії ру­ки; Тільки пат­ли диб­ки ста­ли, Мов живі га­дю­ки; А Ме­ду­зи [126] злющі очі В підлоб'ї скле­пи­лись, В су­дор­гах пе­кельних що­ки І вус­та скри­ви­лись. Обомліла й заніміла, Нерухома ста­ла… Як над мерт­вою, над нею Сирота ри­да­ла.

123

– Зефір - у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.

124

– Мартін Лютер (1483-1546) - діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об'єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).

125

– Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509-1564),- діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про «абсолютне напередвизначення» Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.

126

– Медуза - у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.