Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

V

І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!.. Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі… Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла; Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє, І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний - Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось, І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.

VI

Не

ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось: Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли, Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли: Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось. Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає… Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає… Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає; А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.

VII

Перехрестились ми і за­раз обіця­ли Два тижні на свя­те Ус­пен­ня ро­бо­та­ти. Про се ми під свої здо­бичні пишні ша­ти Полатані свит­ки те­пер по­на­да­ва­ли…» І тут же по­ча­ли «оброч­ни­ки» ски­да­ти Кармазини рясні, саєти, зла­тог­ла­ви, І все, мов прах зем­ний, но­га­ми по­пи­ра­ти, Ченцям на ша­ну й честь, Ус­пенію для сла­ви. І, обер­нув­шись так із дуків у го­ло­ту, Просили од­вес­ти їх за­раз на ро­бо­ту.

VIII

Тим ча­сом як ченці із служ­ка­ми своїми Кругом пол­ков­ників, мов гай гус­тий, сто­яли, Їх гості з-за сто­ла ти­хенько повс­та­ва­ли І зник­ли, як ма­ра, з тра­пе­зи по­за ни­ми. Побачив єзуїт, що тут і без на­уки Незгірша у ченців дав­но ве­деться мушт­ра, Що доб­ре куд­лаї заб­ра­ли Русь у ру­ки, І сам собі шеп­тав: «Ні, па­по, frust­ra! [100] Тут схиз­ма гли­бо­ко в ко­зацт­во вко­ре­ни­лась, Його роз­бо­ями в ве­ли­ку сла­ву вби­лась.

100

– Даремно (лат.).
– Ред.

IX

Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся… Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі. Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі, Нічого путнього від них би не до­бив­ся. Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду: Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти, На радість са­тані, а папі на до­са­ду Впотужнились навік ди­яво­лові діти. Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних.

X

Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти… Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до, [101] Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до, Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти, То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись, Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, - Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись, Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє І виб­ра­ли собі Лой­олу [102] на хва­леннє».

101

– Торквемада Томас (бл. 1420 - 1498) - домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався винятковою жорстокістю. Головним у діяльності Торквемади було об'єднання Іспанії, для чого він реорганізував і розширив діяльність єзуїтів. У 1492 р. домігся вигнання з Іспанії євреїв і маврів.

102

– Лойола Ігнатій (бл. 1491-1556) - іспанський теолог, засновник у 1534 р. ордену єзуїтів - католицького чернечого ордену «Товариства Ісуса» для боротьби проти Реформації і за зміцнення папської влади. Його девіз: «Мета виправдовує засоби».

ПІСНЯ ДЕСЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Далеко від тра­пез­ної па­ла­ти, В яру, проміж мох­на­ти­ми ду­ба­ми, Де го­ло­ву людсько­го не чу­ва­ти, Де ти­хи­ми свя­ти­ми мо­лит­ва­ми, Мов чис­ти­ми нез­ри­ми­ми кри­ла­ми, Душа в чер­то­ги горні возлітає, - Схилившись під ва­жен­ни­ми літа­ми, Анахорет мов­чу­щий про­бу­ває І грішну плоть свою пос­та­ми умерщв­ляє.

II

Літа вже пе­рей­шли за труд­ну по­ру, Котру Псальмист [103] приз­на­чив на­шим си­лам… «Труд і болізнь» взя­ли над ни­ми го­ру… Ровесники дав­но вже по мо­ги­лам, І вже роз­мо­та­но по мо­то­ви­лам Ту пря­жу, що во­ни по­нап­ря­да­ли; Шумує кров їх по но­вим ба­ри­лам, Нові там зверх­ни­ки по­нас­та­ва­ли, Де між дрібно­тою во­ни ко­лись бу­яли.

103

– Псальмист - Йдеться про царя Давида, якого вважають автором «Псалтиря» або «Книги псалмів» (Старий Заповіт). У той же час ряд псалмів явно пізнішого походження.

IІІ

Сто двад­цять літ жи­ве чер­нець мов­чу­щий, І звуть йо­го Мов­чальни­ком спа­сен­ним, Та він в своїй мо­литві нев­га­ву­щий: На по­ученнє прибіжа­нам тем­ним, Знай, мим­рить го­ло­сом глу­хим, підзем­ним: «О Гос­по­ди, о Гос­по­ди, по­ми­луй!» - І покріпляє річ зітханнєм рев­ним. Давно ста­рий зійшов би вже в мо­ги­лу, Та сі сло­ва да­ють йо­му жи­ву­щу си­лу.

IV

Мов чарівник мо­гу­щий чор­ну хма­ру Наодмаш ру­ка­ва­ми роз­ма­ває, Так сей чер­нець свя­тий од Бо­га ка­ру Заслужену в чер­нецтві відхи­ляє, Тим всяк йо­го боїться й по­ва­жає, І навіть сам вельмож­ний Пле­те­нецький Перед Мов­чальни­ком гла­ву схи­ляє І вис­лу­хо­вує оби­чаєм чер­нецьким, Як п'янством той йо­го да сном ко­рить мерт­вецьким.