Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XXI

Ченці оск­ла­би­лись і зу­би ска­лять, Мов пе­ред луб­кою ведмідь куд­ла­тий… Велику ми­лость ко­ролівську хва­лять, Готові їй усяк до­по­ма­га­ти. Питають: що ж чи­ни­ти з ко­за­ка­ми, Як прий­дуть у пе­че­ри сповіда­тись? Якими по­си­ла­ти їх шля­ха­ми, Щоб здо­бичі та сла­ви на­би­ра­тись, І вповні, мов бджо­ла, у мо­нас­тир вер­та­тись?

XXII

Киплять ме­ди по куб­ках дже­ре­лас­тих. Премудрі над­пи­си ченці чи­та­ють… Із-за борід, мов кущ ло­зи, мет­лас­тих, Раз по раз кубків служ­ки до­ли­ва­ють… За ко­ро­ля і за йо­го на­даннє, Хлібів ду­хов­них іно­кам сми­рен­ним, Іде гуч­не по­за сто­лом вітаннє І роз­ля­гається під скле­пом тем­ним, Як гомін мерт­вих душ у тар­тарі підземнім.

XXIII

І, мов «ко­зацьке сон­це» се­ред ночі, Що світить ни­зов­цям у гай­да­мацтві, Блищали хижі єзуїтські очі У темнім з ро­ду в рід чер­нечім царстві. «Панове! Я ска­жу вам щи­ру прав­ду, - До грецьких ни­цаків ре­че ла­тинський, - У таємни­чу ко­ролівську ра­ду Зібрались біску­пи і нунцій римський: Бо пи­ше патріарх до них єру­са­лимський,

XXIV

Що хрис­ти­янст­ву вже кінець при­хо­дить. Уся зем­ля по­над трьома мо­ря­ми, Котрою цар ту­рецький вер­хо­во­дить, Здвигнулась, ніби во­ди під вітра­ми. Ввесь му­сульманський світ за­ко­ли­хав­ся, Як оке­ан ко­ли­шеться ре­ву­чий: Народ невірний на вой­ну підняв­ся, Гогоче, мов та безд­на безд­ну зву­чи, Рикає, на­че лев но­га­ми зем­лю рву­чи».
–

XXV

«Воістину, - рек­ли ченці, - се діло Не людське, са­та­нинське, лю­те, ди­ке!.. І грецьке хрис­ти­янст­во до­пус­ти­ло Таке на­сильство віри пре­ве­ли­ке?» - «Се бу­де не над гре­ка­ми тво­ри­тись: Вони вже й так у тур­ка під но­га­ми. Солома силі му­сить по­ко­ри­тись… А розпічнеться ся біда над ва­ми, - Над чу­дот­вор­ни­ми пе­чорськи­ми мо­ща­ми».
–

XXVI

«Не діжде плід Ага­ри навісної, - [86] Загомоніли бо­ро­ди-ло­па­ти, - Коснутись віри на­шої свя­тої! Заступить нас чу­дов­на Бо­жа Ма­ти. Вона й од хи­жо­го Менг­ли-Гірея [87] Серед мо­щей нетлінних при­таїлась І знов на вопль юро­ди До­си­фея [88] У шаті но­во­ко­ваній яви­лась, І Лав­ра знов її ди­ва­ми зба­га­ти­лась».
–

86

– У Ветхому Заповіті єгиптянка, рабиня Сари і наложниця Авраама. Бездітна Сара відповідно до тодішніх звичаїв пропонує, щоб її чоловік «увійшов» до Агари з тим, щоб усиновити майбутню дитину. Після суперечок з Сарою Агара втікає. Згодом у неї народжується войовничий син Ізмаїл.

87

– Менгли-Гірей (Менгли-Герай; ?-1515) - кримський хан (1468-1515) - з династй Гіреїв. За його правління Кримське ханство вело війни з Великою ордою, Польщею, Литвою, брало участь у війні Туреччини проти Молдавії. Під кінець життя Менгли-Гірея його сини здійснили кілька походів на Росію. В 1482 р. орда напала на Україну, захопила і зруйнувала Київ.

88

– Мається на увазі самаритянський претендент на сан месії, який виступив по смерті Христа. Широко застосовував місячну символіку: 30 його вибраних учнів представляли дні місяця, а Олена - фінікійська блудниця, за аналогією свого імені з іменем Селени, - сам місяць. Згодом маг Симон (Симон-волох) відібрав у Досифея і сан, і Олену.

XXVII

«Так, так!
– ре­че по­ну­ро Обор­ницький Серед ченців, мов у гус­то­му гаї, І за­пи­ває жаль свій єзуїтський На схиз­ма­тицьку віру [89] і зви­чаї.
– Но, чу­да іще, бач­те, рід лу­ка­вий, Прелюбодійіний рід, гла­сить Пи­са­ние: Тим нас Гос­подь зад­ля своєї сла­ви Підводить час­то і під іспи­таннє… Тут от яке зай­шло між нас пи­та­ння:

89

– Схизматицька віра - схизма: розкол у християнській церкві (тепер вживається термін «розділення церков») у 1054 р. на римсько-католицьку і православну. На Україні в XVI-XVІIІ ст. католики називали православних схизматами (схизматиками).

XXVIII

Чи мис­ли­те сидіти все за му­ром, Покіль Ос­ман з по­ту­га­ми надійде, Розправиться по-свійськи із джа­ву­ром І по­топ­том по Ук­раїні пійде: Чи на­шим ро­бом про­тив азіата, Прийнявши міч і щит свя­тої віри, Ще за Дністром стріча­ти су­пос­та­та, Хрестом йо­му за­го­ро­ди­ти двері І внівець обер­нуть усі йо­го хи­ме­ри?

XXIX

Бо знай­те, що на вас Ос­ман пря­мує, Не в Польщу йде, а в ва­шу Ук­раїну, І, як Подільський Кам'янець зруй­нує, Тогді йо­му нігде не бу­де впи­ну. Тим скли­кать му­си­те ви все ко­зацт­во: Нехай во­но здо­бич­ну путь по­ки­не, Нехай по­ки­не хи­же гай­да­мацт­во І до Дністра всіма пол­ка­ми дви­не: Бо зник­не так, як дим, як іскра, в полі зги­не».
–

XXX

«Не на­ше діло ко­заків скли­ка­ти: Рої ко­зацькі ши­ро­ко літа­ють. Як в та­бо­ри їх та в коші зби­ра­ти, Про се гро­мадські тільки мужі зна­ють. Нас приз­ва­но на те, щоб мо­лит­ва­ми Пречисту да свя­тих уго­ноб­ля­ти, Щоб не да­вать не­чис­то­му гріха­ми, Мов повіддю, всі душі за­ли­ва­ти І в морі ог­нянім навіки по­топ­ля­ти».

XXXI