Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

IV

Донесено про нього па­ди­ша­ху, Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий, І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху, Відставлено від осяй­ної служ­би: «Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє, Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці. До неї вся все­лен­на притікає, Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці». Щасливить

пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».

V

Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком Навколішки Заїра при­па­дає, Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком… Рум'янець на лиці в ца­риці грає. Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує, Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється: «Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує, Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться… О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -

VI

«Так, жив, і я не з тим яви­лась, Щоб тільки вас про се оповісти­ти, Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась… Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти, Велике і страш­не, ко­ли з не­волі Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти, Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти, По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти».
–

VII

«Заїре!
– про­рек­ла тогді Ма­ру­ся.
– Нема нічо­го так мені страш­но­го, Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся… Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький, І на га­ку залізно­му висіти, І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький, І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти, І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»

VIII

Заїра по по­кою по­зир­ну­ла, Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма, Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла, І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма. «Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла. «Був».
– «Слухайте ж: при нім ні сло­ва! Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва: Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-

ІХ

«Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди!
– Марусина про се оз­ва­лась ма­ти.
– Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди Найперш усього у по­па шу­ка­ти».
– «О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю! Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во: Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю, Царицю на­шу від по­па ли­хо­го: Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го.

Х

Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка, Того, що возсіяв із На­за­ре­та Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та. І навіть ко­за­ки не довіря­ють Ні язи­ку попівсько­му, ні оку: Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку, І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють».
–

XI

«Заїро, годі вже про чо­ловіка. Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти: Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка».
– «Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти, І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить, Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний, Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний».
–

ХІІ

«Не ро­зуміємо те­бе, Заїро».
– «Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє. Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра. Одно у них об­личчє і зав­зяттє, Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла». Маруся ди­виться на матір… «Доню, - Промовила ста­ренька, - се Заїра Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.

ХІІІ

Його ма­лим ухоп­ле­но в На­га­ях, І за По­ро­га­ми у хрис­ти­янстві Згодовано і в ри­царських зви­ча­ях».
– «Дак мій Лев­ко ро­дивсь у му­сульманстві?.. О, хто б не був отець йо­го і ма­ти, За кож­ну іскру жизні до­ро­гої І за од­но слов­це йо­го відда­ти Готова я царські мої па­ла­ти І жизні сот­ню літ щас­ли­вої зем­ної!» -