Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

X

Проспись, п'яни­це, й ро­зу­мом мізер­ним Урозумій, ко­му ти пок­ло­няв­ся! Яким об­ман­щи­кам, сіпа­кам сквер­ним З ду­шею й тілом у по­лон од­дав­ся! Не для то­го ми гре­ка зво­юва­ли, Щоб кров га­ря­чу із лю­дей то­чи­ти, А щоб єди­но­го Все­вишнього поз­на­ли; Батьків бе­зум­них не­обачні діти І мерт­вим ідо­лам по­ки­ну­ли слу­жи­ти.

XI

Дивись, ле­да­що, як у нас гу­ляє Народ ве­се­лий у святій сво­боді. А в вас раює і дос­та­ток має Хіба па­ли­во­да, хар­циз­ник, злодій… Чи чуєш? Се сліпі старці співа­ють Про ва­ших ли­царів і в коб­зи дзво­нять. У нас невіри вольності вжи­ва­ють Більш, ніж у вас ті, що мерці хо­ро­нять. І в пек­ло до чор­тяк ста­да­ми душі го­нять.

XII

Споглянь: у нас батьки із матірка­ми, Прибувши з Ле­хис­та­ну, з Ук­раїни, Розпитують собі між ко­за­ка­ми, Де їм шу­кать у по­лоні ди­ти­ни. І ні один із нас ні бран­ця не по­таїть, Ні бран­ки: бо в Ко­рані зо­ло­ти­ми Словами нам про­пи­са­но, щоб навіть До во­рогів бу­ли ми ми­лос­тиві, Не ви­ма­га­ючи ве­ли­кої по­жи­ви.

XIII

Споглянь на сих тур­кень, що по ба­за­рах, В пок­ри­ва­ла за­ку­тані стид­ли­во При спа­гах, муфтіях і яни­ча­рах Розпитують зем­ляч­ку не­щас­ли­ву, Яке життє і го­ре на Вкраїні? Чи дов­го ще во­на дер­жа­тись бу­де? І чом не ки­нуть при лихій го­дині Гірких тих зай­мищ бідо­лашні лю­де Та не осе­ляться в якій чужій країні?

XIV

Споглянь: он ко­за­кам-вов­кам тур­ке­ня Червінці роз­дає в ім'я про­ро­ка… Не ос­кудіє ми­лос­ти­ва жме­ня Прибутками з За­хо­ду і з Вос­то­ка. На го­ло­ву - хто нам шу­кає згу­би - Ми сип­лем жар своїм за­по­ма­ганнєм; А ви про ми­лость тру­би­те у тру­би, Самі ж об­ма­на­ми та ви­ма­ганнєм Щодня ба­га­ти­тесь, не­на­ситні стя­жаннєм.

ДУМА ДРУГА

І

І се ти чуєш, бідо­лаш­на ма­ти Марусі Бо­гус­лав­ки, по ба­за­рах, - По тих, де му­сять матірки шу­ка­ти Своїх дітей, мов ярок по ота­рах. Тебе ве­де по го­ро­ду Заїра, Голубка ти­ха, що у зо­ло­то­му Сидить в гнізді в страш­но­го Кан­те­ми­ра, Мов у ков­чезі Ноєвім свя­то­му, [56] І не за­ви­дує на всій землі ніко­му.

56

– У Ветхому Заповіті Ной - нащадок Адама в дев'ятому поколінні, правнук Єноха, син Ламеха. Персонаж повіствування про всесвітній потоп, влаштований Богом як помста людям за їх гріхи. Своїм праведним життям Ной заслужив прощення, і Бог наказав йому збудувати ковчег, узяти туди свою дружину і синів з невістками, а також «птаства за родом його, із худоби за родом її, із усіх плазунів землі за родом їх, - по двоє з усього увійдуть до тебе, щоб їх зберегти живими». Його сини Сим, Хам і Яфет стали родоначальниками людських рас.

ІІ

Страшним ім'ям йо­го дітей ля­ка­ють В ба­гатій Польщі і на Русі вбогій. Кривавого Ме­ча на Віслі зна­ють; Ревуть про нього Дніпрові по­ро­ги… І лев сей лю­тий, сей дра­кон кри­ла­тий Найкращим ділом в пишнім Ца­рег­раді Вважав собі джа­вур­ку про­вод­жа­ти В бу­ди­нок, що вто­нув у вер­тог­раді, В так наз­вані те­пер Ца­ри­цині Па­ла­ти.

ІІІ

Ув ок­са­мит ста­реньку на­ря­ди­ли, У зо­ло­том гап­то­вані па­тин­ки, І до впо­до­би у всьому го­ди­ли, Як гос­пожі вельможній і ве­ликій. Корилась мовч­ки ма­ти не­щас­ли­ва: Байдуже їй про по­зо­ло­ту су­ту, Ждала од­но­го: щоб, покіль жи­ва, Побачити доч­ку хоч на ми­ну­ту, А що їй ка­за­но, прий­ма­ла, як от­ру­ту.

IV

Попереду ка­ва­си вис­ту­па­ли, Цяцьковані, страшні, як уголь чорні… Зуздрівши їх, до­ро­гу всі да­ва­ли, Вірмене, гре­ки і жи­ди про­ворні. А зза­ду йшли під бун­чу­ком чер­во­ним Татаре гур­мом, сте­пові ор­ля­та, Що загнізди­лись по­над мо­рем Чор­ним, - Орда лег­ка, на гроші не­ба­га­та, Багата во­лею, нез­на­ниєм по­тен­та­та.

V

«Чи ба­чиш, не­не, му­ри сі кри­ваві, Що пе­ред на­ми не­ба до­ся­га­ють? Вони за предків на­ро­би­ли сла­ви; Про них ба­гацько коб­зарі співа­ють»., Стара здриг­ну­лась: бо крівця чер­во­на Стікала з му­ру, де га­ки стир­ча­ли. На них го­лод­на кря­ка­ла во­ро­на, А долі пси у шматтє тру­па рва­ли І, страш­но гри­зу­чись, гар­ча­ли і ви­ща­ли.

VI

«Се ши­бе­ни­ця в нас, Мос­ток Мерт­вецький… На ній, за гак залізний за­че­пив­шись, Висів ваш Бай­да, Мит­рик Виш­не­вецький, [57] На зрад­ницькім учин­кові вло­вив­шись. Служив сул­та­нові, та мов ска­жен­ний Утік від нього і здо­був­ся лас­ки У во­ро­га йо­го, в Москві мер­зенній, Мов кач­ка на став­ку гни­ло­му ряс­ки, Да й став нас во­ювать сей пин­да навіже­ний.

57

– Згідно із українською народною піснею «В Цареграді на риночку» («Пісня про Байду»), Байда був підвішений на залізні гаки у Стамбулі. Куліш ототожнює Байду із князем Дмитром Вишневецьким (див. драму П. Куліша «Байда, князь Вишневецький»).