Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XV

Вже наш ясир дійшов до Ца­рег­ра­да, А всі до­бут­ки, пев­но, за Ду­наєм… Жде від Ос­ма­на щед­ра нас наг­ра­да, Та й по ба­за­рах гро­шей наз­би­раєм… Простуй, Ах­ме­те, в юрт, щоб за­раз ма­ти Відхаяла сю бідо­лаш­ну жінку, А я проїду повіз наші ча­ти, І бу­ду в юрті за ма­лу хви­лин­ку. Всіх мурз із їх кошів ве­че­ря­ти поз­ва­ти.

XVI

Сьогодні по ве­чері бу­де ра­да Про все, як нам до­ро­гу сю верс­та­ти. Кликни по ча­ба­ну до нас із ста­да… Та щоб відха­яла сю ба­бу ма­ти. Нам сто й три­над­цять раз по­веліває Святий Ко­ран на вбо­гих і не­щас­них Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них: Він ми­ло­сердієм нам ду­шу на­ди­хає».

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

Над сте­па­ми сон­це сяє, Вітер по­ди­хає, Подихає, мов у коб­зу Тихострунну грає. Поначіплювано гус­то Струни зо­лотії На сте­пи, бал­ки з річка­ми, Байраки крутії. Сяє сон­це, вітер віє, Тирсу на­хи­ляє, До стру­ни стру­на на кобзі Стиха про­мов­ляє. Бачиш оком, чуєш ухом, Серцем ро­зумієш, А ска­за­ти-заспіва­ти Голосно не вмієш. Несказанно, не­ви­мов­не Кобза про­мов­ляє, І свя­ти­ми по­чут­тя­ми Серце на­ди­хає, І воз­но­сить сер­це вго­ру Від зем­но­го ло­на, Мов кри­латі ду­хи-коні Бога Апол­ло­на [42] Щоб спог­ля­ну­ло з-під не­ба На се жизні мо­ре, Де, мов хви­ля го­нить хви­лю, Віра віру бо­ре; І ши­ро­кої наб­ра­лось Правди та сво­бо­ди, Що на­сильство витісняє З людської при­ро­ди; І по­езії спа­сен­ним Надихом спов­ни­лось, До всіх вір і всіх язиків Рівно при­хи­ли­лось. І по­езії, й бра­терст­ва Праведним натх­неннєм До всіх крот­ких ду­хом крот­ким І бла­го­во­леннєм.

42

– Аполлон - у давньогрецькій міфології син Зевса і Лето, брат Артеміди. Був богом музики, проводирем муз. Згодом набув дару насилати хвороби й виліковувати їх, провіщати майбутнє.

ДУМА ДРУГА

Рушив табір, і в концерті Скрип коліс гарбових Злився з копотом і ржаннєм Коней табунових І, мов стадо голубине Замигтіло крильми, Крутять в полі веремія Делібаші кіньми. Кругом табору танцюють Той танець татарський, Що не раз крутив-морочив Голови лицарські. На юнаків-делібашів Старці позирають, Про свою юнацьку славу Любо споминають. І холодне в грудях серце Гріє кров гаряча, І завзятість оживає У душі козача. На юнаків-делібашів Дивляться дівчата, І мов іскрами стріляють Зорі-оченята. Познають своїх летучих, Що, мов блискавиця, В степових пилах, у тучах Зникне й загориться. Про юнаків-делібашів Кобзарі співають, Дзвонять в струни, невмираків Хвалять-прославляють. Обгорнула юрт молодіж, Мов густії тучі, Що вітрами гонить-крутить Гуррикан летючий. Серед юрту гарби-будки Стиха коливають; Білі поли, мов лебіддє, Крила надимають. І кричать колеса в будках Серед співу й дзвону, Як колись в нас на Посуллі [43] Заволоки з Дону. Се доспівувалась пісня, Що діди Бояни [44] Древнім русичам, нам рідним, Голосно співали. Під перстами в них живії Струни промовляли І хоробрим золотії Славу рокотали. І, мов стадо лебедине, Співи розлітались, Не в одній вони людині Любо відзивались. І лицарське на Вкраїні Серце залунало І луну із серця в серце Аж до нас дослало. І ясним, незлобним оком Світ ми обіймаєм, Між Заходом і Востоком Бучі споминаєм. І вбачаємо в тих бучах Спільну жизнь єдину: Про Гординщину [45] сумуєм І про Україну. Лях, москаль, татарин, турчин Проміж себе браттє: Розлучило їх попівське Нависне завзяттє, Як любові й правди Бога Без попа познаєм, - Всіх братів ми до одного Серцем привітаєм. Як туман попівський зникне В сяєві науки, Міліонам по всім світі Буде менше муки.

43

– Місцевість навколо ріки Сули, лівої притоки Дніпра (тепер у Сумській і Полтавській областях).

44

– Боян - славетний давньоруський співець-гусляр другої половини XI - початку XII ст. Згадується у «Слові о полку Ігоревім». Тут Боян вживається у загальному значенні: співець, гусляр, кобзар.

45

– Гординщина - Очевидно, йдеться про ординщину: період монголо-татарського іга - традиційну назву системи експлуатації руських земель, встановлену після нашестя орд Батия в середині XIII ст. Остаточно скасовано у 1480 р.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми, І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти, Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми. Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий! І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни, Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся.

ІІ

«Моя Заїро! Ти моя єди­на, Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях… Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на, Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях! Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див (Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив). Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див У другі ру­ки на свя­то­му ложі: Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі».

ІІІ

Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни, Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма Являла тип най­кра­щий Ук­раїни. Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, - [46] Не той, що у жа­лю ва­ги не знає, Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає.

46

– Ріки в Південно-Східній Азії в Туреччині, Сірії та Іраку. Долина рік - давній центр цивілізації.

ІV

«Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, - Рече Заїра, між людьми лю­ди­на, - Бо блис­кав­ка­ми на войні ме­таєш, А. до­ма, мов до ма­тері ди­ти­на, До ме­не го­ло­ву на ло­но хи­лиш, Палкому сер­цю жаж­деш про­хо­ло­ди, Всім та­бо­ря­нам доб­родійства чи­ниш І на­го­род­жуєш по­ходні шко­ди І всі кри­ва­вої вой­ни тру­да й при­го­ди».
–

V

«О, де ж би я знай­шов спо­чи­вок лю­бий Після літан­ня ди­ки­ми по­ля­ми, Приятелів і слуг безцінних згу­би Та бо­ротьби за жизнь із во­ро­га­ми? В са­ду в «сест­ри», що, мов стеб­ло, ка­ди­ла, Що, мов лелія, воз­нес­лась із пра­ха, [І раєм нам зем­ну юдоль зро­би­ла,] По бла­гості до нас, людців. Ал­ла­ха, - В твоїм са­ду, моя лю­бов і сест­ро ми­ла!..

VI

Пророче Бо­жий! Ти Ме­чем Кри­ва­вим Звелів твой­му слузі іме­ну­ва­тись, Щоб на землі твоєї прав­ди й сла­ви Войною та яси­ром до­пев­ня­тись; І, мов той гур­ри­кан ши­ро­кок­ри­лий, Я мчусь, ку­ди мій дух по­веліває… Дає мені твоє натх­нен­не си­ли Губить ли­хе, що прав­ду зне­ва­жає… Не мій. Ал­лахів міч, невірних по­губ­ляє.»