Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

«Мій бра­ти­ку!..» - «Попаде! Нас навіки Розділено з то­бою. Ся ха­ти­на Мені сест­ра й рідня; а ви, каліки Умом, чужі мені, не­мов ско­ти­на».
– «Так хоч ха­ти­ну по­ща­ди свя­тую, Де вмер­ла ма­ти, по тобі жу­рив­шись»!
– «Ні, я по-свой­ому її вша­ную: Мов дух, пе­ред Ал­ла­хом засвітив­шись, Нехай пе­ре­ле­тить в оби­тель не­зем­ную!

Х

Там сльози ма­тері, як Божі зорі, Засяють у ме­не пе­ред очи­ма, Як сер­цем по­то­ну в бла­женстві, в морі Серед утіх, дос­той­них се­ра­фи­ма. А на землі - зем­не… Моя ца­ри­це! Сідай зо мною на ко­ня-бах­ма­та, Полинемо в Стам­бул уд­вох, як пти­ця. Нехай го­рить ста­ра, мізер­на ха­та: Ти ма­ти­меш та­ке, про що тобі й не сниться».

XI

У по­паді в очу по­зе­леніло… Дочка, та­та­рин, бож­ни­ки з бо­га­ми, Усе пішло кру­гом і за­шуміло, Мов гай гус­тий під бу­рею-вітра­ми… Кудись во­на біжить чи завірю­ха Її на дикі кри­ла підхо­пи­ла І мчить крізь по­лом'є та дим, і ду­ха У гру­дях бідо­лаш­них за­хо­пи­ло І сер­це, й пам'ять, мов у морі, по­то­пи­ло.

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

Смерте, бабо-сповитухо, Лікарю людський останній! Ти одна нам гоїш духа В нашій долі безталанній. Утомившись закривати В Богуславі людям очі, Димом сховища сповняти І душити крик жіночий. Понагачувала трупу Повні сіни коло хати Та й пійшла живого лупу [21] В дикім полі доглядати. І забула про едину Непридушену людину, Мов у полі на роздоллі Про нескошену билину. Не билина в чистім полі З-під коси твоєї встала: Сирота стара в недолі Пам'ять-розум утеряла. Підвелась і по пустині Диким поглядом блукала… Опинившись на могилі, Серед степу промовляла: «Де се я, і що се з нами Сталось-приключилось? Ні світлиці, ні кімнати… Се мені приснилось. Се я сплю… О, як же серце Тяжко замирає!.. Степ, могила… і криваве Сонечко сідає. У димах сідає сонце Чи в кров поринає? Вітер з полом'єм по полю, Мов по морю, грає. Ні села кругом, ні духа… Скрізь галки літають, І собаки, мов на звіра, Скиглять-завивають. Що ж се за пожежа сталась Серед України? Потонуло все, почезло… Нігде ні хатини! О, невже б то се татаре Наших позаймали, Села й ниви попаливши, У полон погнали? Ні! Під дзвоном королівським Сплю я на могилі… Чи то ж люде, як горіли, В дзвона б не дзвонили? Задзвоню, чи не прокинусь…» - Встала й задзвонила. Затремтіло ветхе тіло; Серденько занило. І озвалося до дзвона Скигленнє собаче, - Мов душа в пекельних муках Під землею плаче… О, мовчи, страшенний дзвоне! Збудиш хирне серце… Як проснеться-стрепенеться, Кров'ю розіллється. Я забула, як заснула, Чим була, живучи… Темна темрява бгорнула Мізок мій болючий. Ніби я когось любила, Гарна, молоденька; Ніби нас благословила, Радуючись, ненька. Чи дочка була се в мене, Чи се я, Маруся? По кому се я так плачу, По кому журюся? А, згадала!… Я з'єднала Доню за султана, За всесвітнього гетьмана, Злющого тирана. Таж він хлепче кров людськую, Мов собака воду, - І за потвар сю лихую Видать пишну вроду! За нелюба-товстогуба Утопить дитину, Що робила Божим раєм Нам стару хатину! Мов за змія-людожера Дочок оддавали, [22] Що ченці там у печерах Страшно змалювали… От чого я так журюся, Чого ревно плачу, Мов береза, слізьми ллюся, Світонька не бачу. От чого я так журюся, Аж у землю б'юся… Полечу до неї в пекло Та хоч подивлюся! О, коли б її побачить, Глянути й умерти! Викупила б та хвилина Муки жизні й смерти… Я знайду в турецьку віру Кучман, шлях Татарський: [23] Як везли, вона все дерла Подарунки панські, - Подарунки ті криваві, Що татарин клятий Засліпив голубці очі, Щоб її піймати. Він кармазин златоглавий, Гаптуваннєм шитий, Розіслав у нас по лаві, Щоб її зловити. Загорілась тогді церква, Дзвони задзвонили, Китайки да блаватаси Всю світлицю вкрили. Дери, доню, ту огиду, Парчі й оксамити Да по Кучману розкидуй Неньці для приміти. Буду в руки златоглави Прокляті хапати І знаки твої криваві Слізьми обливати. А пожар собі під ноги Слати-підгортати, В золоті твої чертоги Путь гірку верстати. Бачу, як вони зіяють. Вирлами дракона, На Вкраїну позирають, Мов безодня чорна, Не боюсь вас, кляті вирла, Кров'яна пучино! Нам поможе Божа сила Проти них, дитино. Вже вона мені стихенька Світить свічку-зорю І веде мене ясненька На страшну Цоцору. Там, я чула, пан Жовковський Згинув од шаблюки, І досталось його тіло Татарюзі в руки. А велика головище Котиться по полю… Я піймаю та й сховаю Диво під полою. За се диво буду пиво, Меди-вина пити, В златоглавах да в блаватах Павою ходити. Бо повісить цар-невіра Диво те під зорі, Щоб і Польща, й Україна Потонули в горі. Прикує його невіра, Ланцюгом узявши, Щоб його проклята віра Побивала наших. «Хто мені, - рече, - те диво Знайде на Цоцорі, Той у мене засіяє Високо, як зорі. Буде первим чоловіком По царі-султані І блищатиме, як сонце, В золотім жупані»… Ой чого ж се побіліла, Чорная долина? Бо вся Польща обомліла І вся Україна. Побіліла ти, долино, Панським білим трупом: Збагатила вражу силу Жакуваннєм-лупом. Побіліла трупом панським Поруч із козацьким, І вквітчався труп не маком, Порубом лицарським. Я по мертвих не ридаю. Голошу-співаю, З сіроманцями-вовками Квилю-проквиляю. Годі, вовці-сіроманці, Труп лицарський рвати: Я живе вам кину серце, Бідолашна мати. Ухопіте, розірвіте, Бо воно голосить, І в глухих богів рятунку Від ординця просить. Погоріли всі світлиці І церкви з богами, Залягло під попелами Поле облогами. Сіймо-сіймо здуру сльози По степу-облозі: Ані правди, ні відради, Ні надії в Бозі». Не мара вночі блукає, Щоб людей лякати: За дочкою уганяє Божевільна мати. То ридає, то співає, То з печалі рветься, То на Бога нарікає, В землю грудьми б'ється. І, не знаючи дороги, До Дністра простує… Мов крилаті в неї ноги, Пузирів не чує. Старосвітська кров козацька В ветхих жилах врала; В тілі мученім юнацька Сила воскресала. Ясувала бідна мати Бідної Марусі - Дух потужний і завзятий Нужденної Русі. І мов давнього варязтва, Невгавуща сила, Мов скажений дух козацтва, Бурею летіла. Довгий, мов бунчук гетьманський, Волос розвивався; Сам собою шлях татарський Їй під ноги слався.

21

– У автографі - трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу.
– Ред.

22

– Можливо, Куліш має на увазі відомий мотив боротьби Кирила Кожум'яки (а також і Георгія-зброєносця) із змієм, в якій Кожум'яка переміг і визволив доньку князя. Легенду про Кирила Кожум'яку Куліш опублікував у «Записках о Южной Руси», зазначивши при цьому, що ця легенда походить із далекої старовини.

23

– Тобто Кучманський шлях. Одне із відгалужень Чорного шляху (починався в Перекопі, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів'ями Інгульця, Тясмнну і Росі в напрямі Умані, Тернополя), яким татари ходили у свої походи в XVI-XVIII ст. на Поділля і Західну Україну. Поблизу Тернополя з'єднувався із Чорним шляхом.

ДУМА ДРУГА

І

О Дністре, зна­ний проміж ли­ца­ря­ми, Порогу руської землі кри­ва­вий! Колись дав­но ми з Стру­ся­ми-бра­та­ми [24] Поза то­бою здо­бу­ва­ли сла­ви: Волощину, [25] мов щит, із рук ту­рецьких Ми дов­го рва­ли вкупі з по­ля­ка­ми, За при­во­дом Серп'яг [26] та Вишневецьких [27] Блукали в полі вов­чи­ми сліда­ми, Шуганнєм по світах рівня­лись із ор­ла­ми.

24

– Очевидно, йдеться про братів Щасного і Юрика Струсів, героїв «Пісні про смерть братів Струсів» (1506). Як зазначає І. Франко, ця пісня не дійшла до нас, і тому він наводить, зокрема, таке свідчення про братів: «Того самого часу (1506) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами…» Далі І. Франко пише, що у битві «Щасний відразу був убитий, але Юрик бився з волохами доти, доки його кінь постріляний не впав під ним».

25

– Волощина - Волоська земля: назва Молдавського князівства в староукраїнських пам'ятках, народнопоетичній творчості та мовній практиці українців у минулому.

26

– Серп'яга (Іван Підкова; ?-1578) - один із керівників спільної боротьби українців і молдаван проти турків. У 1577-1578 pp. був молдавським господарем. За наказом Стефана Баторія страчений у Львові.

27

– Вишневецькі - український дворянський рід. Найвідоміші з них:1) Дмитро Іванович (?-1563), який у 1554-1555 pp. на острові Мала Хортиця збудував замок, перебував на службі в Росії. У боротьбі за молдавський престол зазнав невдачі і був страчений у Стамбулі. П. Куліш та інші історики саме його вважали Байдою; 2) Ярема (Єремія; 1612-1651) - відзначився у війні 1648-1654 pp. на боці Польщі.

ІІ

Тепер ти, Дністре, став гни­лим по­то­ком Гидоти вся­кої, що наз­би­ра­лась У пос­вар­ках За­хо­ду із Вос­то­ком, І лю­тос­тю обох їх про­во­ня­лась. О Му­зо! Од­вер­ни від неї очі: Нехай ля­хи гри­зуться з ру­си­на­ми, Втікай із їх куб­ла го­лод­на й бо­са, Як бігла бідна ма­ти манівця­ми, Обдерта по тер­нах, бліда, прос­то­во­ло­са.

ІІІ

Обдерта по тер­нах… Зи­ма упа­ла На го­ло­ву зли­денній за го­ди­ну. Тепер її й Ма­ру­ся б не впізна­ла, Коли б вер­ну­лась звідти на Вкраїну, Де «чо­тир­ма кон­ця­ми світу» пра­вить Той цар, що ве­ли­ча­ють тінню Бо­га, Той, що й Моск­ву, й лях­ву, і німця да­вить, І Ри­му гор­до­го вти­рає ро­га, Дарма, що ко­ролі там товп­ляться в по­ро­га.

IV

О сер­це матірне! Ти б не зля­ка­лось І Лю­ци­фе­ра [28] у йо­го по­тузі, Бо в те­бе вже нічо­го не зіста­лось, Нічого у твоїй ва­женній тузі… Дивується во­ло­шин, стрівши ба­бу, Як се Дністро пе­реб­ре­ла ста­ренька І, сміючись, го­во­рить, бур­ку­ла­бу: [29] «Води їй по коліно: бо п'яненька, Дарма, що змор­щи­лась і зсох­лась, як опенька.» -

28

– Люцифер - назва вранішньої зірки (Венери). В християнській традиції одно із позначень сатани. Воно йде від ветхозавітного пророцтва про загибель Вавілона.

29

– Буркулаб - сановник волоський, губернатор і комендант.

V

«Не смійся, - ка­же той, пе­рех­рес­тив­шись, - Се відьма з Ли­сої го­ри [30] втікає. Мов се­ре­да на п'ятни­цю скри­вив­шись, Дивись, як сльози ку­ла­ком вти­рає. Не зу­пи­няй, не­хай її лу­ка­вий Несе від нас на Буд­жа­ки та­тарські. Там Кан­те­мир, мов­ля­ли, Міч Кри­ва­вий [31] Прости нас, Гос­по­ди, про­рок сул­танський, Сю відьму вер­не знов до чор­то­вої ла­ви.»

30

– Лиса гора - історична місцевість на Печерську в Києві, на південний захід від Видубичів. Назва пов'язана із старовинними легендами про шабаші відьом і перевертнів на цій горі.

31

– У праці «Отпадение Малороссии от Польши» Куліш пише про нього як ватажка буджацьких татар. Уже після означених автором у поемі історичних подій Кантемир в 1624 р. був розбитий козацькими загонами С. Хмелецького.

VI

Глузує бур­ку­лаб. Вер­тавсь до­до­му Зі Льво­ва са­ме, від попів по­бож­них. Подав на ша­ту Юрові Свя­то­му [32] Срібла від зем­ляків, бо­яр вельмож­них; Так мислі вже бла­го­чес­тиві в нього На язиці ве­се­ло­му вертілись І гла­див жи­во­та сво­го товс­то­го, Жартуючи з очей, що не ди­ви­лись На Бо­жий світ од сліз і в чор­ну зем­лю ври­лись.

32

– …Юрові святому… - Георгію Побідоносцю. В християнських і мусульманських переказах це воїн-мученик, з іменем якого пов'язаний мотив драконоборства. Зображується, як правило, на коні. Вступив у битву із змієм-людоїдом і, перемігши його, визволив дівчину.