Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

VII

І чис­тий сніг-за­ви­ва­ла схи­лив­ся Над чор­ною, як во­рон, бо­ро­дою; І вид йо­го яс­ний за­ту­ма­нив­ся Якоюсь по­га­дан­кою тяж­кою. «О не­не!
– сти­ха, мов ма­ла ди­ти­на, Промовив Кан­те­мир.
– Про що ти, Свята, пре­чис­та, ан­гельська лю­ди­но. Погибла від ко­зацької го­ло­ти? Невже ж се за гріхи тво­го пал­ко­го си­на?

VIII

Ніхто не ря­ту­вав те­бе від смер­ти, Як я з ме­чем кри­ва­вим на джа­вурів, Мов Бо­жа помс­та, ри­нув­ся, щоб стер­ти З ли­ця землі невірних гай­да­бурів… Тепер знов об­раз твій мені з'явив­ся У тім об­личчі, як пе­чаль, гірко­му… Про що?.. Нев­же ж за те­бе не помс­тив­ся Твій син пла­чу­щий на цім кодлі зло­му, На во­розі сьому, в зав­зя­тості страш­но­му?

ІХ

А ти, про що ж і ти з'явив­ся, бра­те, Мені вві сні вже воїном до­рос­лим?.. Ти ка­жеш, се у те­бе дру­га ма­ти? Вона тобі со­су­дом бо­го­нос­ним Зробилась… Див­не в те­бе сло­во! Побачимось, ре­чеш, і Бо­га в серці Я по­ка­жу тобі мо­го свя­то­го… Ним я жи­ву, ним сер­це в ме­не б'єтся… О, сне! Ти по­ка­зав мені ме­не са­мо­го…

Х

Невже ж ти жив, мій бра­те, іскро світу, Що з ма­тернього сер­ця засвіти­лась, І се бу­ло угод­но Ма­го­ме­ту, Щоб жінка та, мов тінь, мені яви­лась, Та тінь свя­та, що і в юдолі смер­ти Свого син­ка, зітха­ючи, шу­кає? О, не да­вай­мо їй, Заїро, вмер­ти! Нехай роз­ка­же нам про все, що знає, Яких близьких лю­дей там на Вкраїні має».
–

XI

«Як по­са­ди­ли, бра­те, в сон­ну во­ду Сю справді тінь жи­вої ще лю­ди­ни, Вона про­бовк­ну­ла щось про при­го­ду, Про втра­ту бідо­лаш­ної ди­ти­ни; Та сон-во­да все го­ре по­ту­ши­ла, Тепер ста­ренька лю­бо спо­чи­ває. У довгім сні воск­рес­не жизні си­ла, Прокинеться від сну аж над Ду­наєм: Тоді про все життє в гіркої роз­пи­таєм».-

XII

«Мій сон мені, сест­ру­ню, не дос­нив­ся… Я ки­нувсь братнє вид­мо обійма­ти, Дивлюсь - ча­вуш до ме­не на­хи­лив­ся Від бек­лер­бе­ка пос­ла­нець кри­ла­тий: «Хвала Ал­ла­хові! На Чорнім морі, Коло Кілії [47] слав­ної, джа­вурів Побито, і Ред­шид-ба­ша в Бос­форі До па­ди­ша­хо­вих блис­ку­чих мурів Галерами приг­нав з чов­на­ми гай­да­бурів».

47

– Кілія - місто на лівому березі Кілійського гирла Дунаю (тепер Одеської області). Відоме з XIV ст. У другій половині XVI - на початку XVII ст. козаки здійснили ряд походів на Кілію. Найбільш значними з них керували С. Наливайко і Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кіліімське поле згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, «Думу про козака Голоту»).

ХІІІ

Заїро, спо­га­дай те­пер про Бу­шу [48] Про до­го­вор свя­тий і ляцьку зра­ду… Я на Цо­цорі го­ло­ву Зу­лу­шу Відтяв моїм ме­чем за їх неп­рав­ду. Редшид же пов­ти­нав те­пер їм ру­ки, Що Ле­хис­тан зрад­ли­вий бо­ро­ни­ли. О, зав­да­мо ж ли­хим невірам му­ки, Покрушимо од­ним по­хо­дом си­ли, Що пра­вовірну кров із ро­ку в рік то­чи­ли.

48

– Буша - місто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпільського району на Вінниччині). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський зобов'язувався не допускати козацьких походів у Туреччину, але не зміг цього виконати.

XIV

Зовуть ме­не Ос­ма­но­вим про­ро­ком… Так, сам про­рок на те ме­не пос­та­вив, Щоб ги­ду­вав пе­ре­люб­ним по­ро­ком І уч­ня на свя­тий за­кон нас­та­вив. І дасть йо­му Ал­лах ор­лові кри­ла, Щоб зняв­ся він над усіма ца­ря­ми, Щоб ідольство бо­ро­ла на­ша си­ла, Щоб Міч Кри­ва­вий мстивсь над во­ро­га­ми І пе­ред ним тремтів ко­зак і лях-невіра!

XV

Кобзарю! Задз­во­ни в гучнії стру­ни, Щоб і гро­ми те­бе не заг­лу­ша­ли… Нехай по­ки­нуть мов­чазнії тру­ни Всі, що з Ме­чем Кри­ва­вим во­юва­ли, І сла­вою свя­тою засіяють, Мов над сте­па­ми пу­те­водні зорі, І ду­ха нам під хма­ри підійма­ють, Як гур­ри­кан страш­ний ти­фо­на в морі, І тре­пе­том сер­ця не­довіркам спов­ня­ють!

XVI

Гей, підведіть до ме­не бой­ово­го! Повчу я мо­ло­дих ор­лят літан­ня… Не вдер­жу в гру­дях сер­ця ог­ня­но­го, Не вдер­жу в серці по­лом'я-па­лан­ня!» І на бас­ко­му ско­ком опи­нив­ся, Такий же, як і кінь, пал­кий, зир­ка­тий. Заржавши, огир над зем­лею звив­ся, Огонь же­ру­щий, аквілон кри­ла­тий, - І блис­кав­кам йо­го в сте­пу не пе­рег­на­ти.