Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XVII

«Благословен Ал­лах!
– ре­че Заїра, - Вінець землі віддав він пра­вовірним. Хранителям прав­ди­вості і ми­ра, Служителям своїм не­ли­цемірним».
– «Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє; Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди, І покіль він в ру­ках у нас сіяє, Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди.

XVIII

Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу. І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня… І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий Страшенного доз­нає по­ру­га­ния… Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня!

XIX

Нехай над світом той гос­по­да­рює, В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі, Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує, Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі. А ви, фальшиві мідя­ки-червінці, П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки, Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці, Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки! Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» -

XX

«Не го­во­ри так страш­но про не­до­лю, Мій со­ко­ле, мій ор­ле си­зок­ри­лий! Не зу­пов­няй да­рем­ною жур­бою Душі твоєї вірної Заїри. Дивись, які кар­ти­ни пе­ред на­ми Над во­да­ми не­бес­но-го­лу­би­ми! Як у воді ви­сять до­ми з са­да­ми, З піддаш­шя­ми, з те­ра­са­ми своїми, А білі го­лу­би, не­мов сніги над ни­ми!

XXI

Дивись, які ме­четі мар­му­рові! Які легкі кіоски та стрільниці! Мов пар­ча­ми оку­тані дібро­ви, З них зо­лоті ле­тять уго­ру шпиці. Над ни­ми хма­ри ти­хим раєм ся­ють На небі чис­то­му, як дух про­ро­ка: То хе­ру­ви­ми з не­ба ви­зи­ра­ють, Промінне Бо­жо­го бла­го­го ока, Едемські сто­рожі спа­сен­но­го Вос­то­ка!»

ДУМА ТРЕТЯ

І

Тим ча­сом, як Заїра лю­бо­ва­лась Священної при­ро­ди ма­лю­ваннєм, Душа, при­му­че­на не­до­лею, оз­ва­лась Новим стра­да­ни­ем на чу­же стра­даннє. Не зо­ло­том га­ле­ра ве­ли­ча­лась, Не дов­ги­ми хва­ли­лась бун­чу­ка­ми: Вона цвіла, пи­ша­лась і втіша­лась До по­яс­ниці го­ли­ми греб­ця­ми, Здобутими в бою ра­ба­ми, ко­за­ка­ми.

ІІ

Кругом срібло і зо­ло­то бли­ща­ло, І сон­цем рай із не­ба осміхав­ся, А в хирнім тілі сон­це за­ми­ра­ло, Що так язик із язи­ка зну­щав­ся. Стара не зна­ла й не хотіла зна­ти, Що ко­за­ки на морі ви­роб­ля­ли І чим би ста­лись ме­четі й па­ла­ти, Коли б во­ни Стам­бул опа­ну­ва­ли Та свій за­кон невірам по­ка­за­ли.

III

В тій цер­ковці, в то­му ба­бинці-раю, В ку­точ­ку тім не­бес­но­го жи­ли­ща, Де чо­ловік її, по давньому зви­чаю, Благословляв різню та по­жа­ри­ща, Аби чу­жа бу­ла, не на­ша віра, Аби не наш язик звав Бо­га прав­ди, - В тій цер­ковці за­пек­ла злість кипіла В сер­цях зав­зя­тих тем­ної гро­ма­ди, Що адом ди­ха­ла на пишні ца­рег­ра­ди.

IV

До по­яса нагі, пле­чисті чуп­рин­ди­ри, Леви По­рогів, ли­царі Ли­ма­ну, Сиділи в ряд, без волі і без си­ли Метнутись на грізно­го бу­сур­ма­на. Залізні кай­да­ни їм пов­пи­ва­лись, Мов зу­би Цер­бе­ра, [62] у голі но­ги; Гребли всі влад, аж по­том об­ли­ва­лись, Бо по­тур­нак хо­див між ни­ми стро­гий І кар­ба­чем кру­тим їм до­да­вав підмо­ги.

62

– Цербер - у старогрецькій міфології триголовий злий пес з хвостом і гривою з гадюк, який охороняв вхід у підземне царство.

V

«О чо­ловіче, - про­рек­ла ста­ренька, - Невже ти в сер­це Гос­по­да не чуєш? В нас і на скот по­ма­ху­ють зле­генька, А ти сих в'язників, мов кат, ка­туєш! Дивись, які страшні, кри­ваві сму­ги На пле­чах, мов вужі, по­наб­ря­ка­ли! Такої без­сер­деч­ної на­ру­ги Ще людські очі звіку не ви­да­ли. Вони ж на вес­ла й так що­сил по­на­дя­га­ли».
–

VI

«Вельможна пані, - ка­же той по-лядськи.
– Шкода тобі над ни­ми вболіва­ти: Бо пад­ло се, сі тру­пи гай­да­мацькі Однаково со­ба­ки бу­дуть рва­ти. Мені ще й ксьондз ка­зав, щоб ко­за­кові У при­ся­ганні віри не дійма­ти, А як сидіти­ме вже на при­кові, Дак жа­лощів до злю­що­го не ма­ти: «Бо, - ка­же, - на розбій йо­го рож­дає й ма­ти».
–