Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

ПІСНЯ СЬОМА

ДУМА ПЕРВА

Дивна чут­ка по Стам­бу­лу, Дивна вість літає: Падишах своїй ца­риці Берло довіряє! Берло, жизні знак і смерті, Власті над війська­ми, Над га­ле­ра­ми, скар­ба­ми, Землями й мо­ря­ми. І не мо­ре на Бос­форі Вре та в бе­рег пле­ще: Від то­полі до то­полі Чадра чадрі шеп­че… І не вітер по дібро­вах Чинарі гой­дає: До чал­ми чал­му роз­мо­ва Тиха на­хи­ляє. «Мабуть, вже кон­чи­на світу, Що сул­тан ве­ли­кий Догоджає без завіту Норовам ру­син­ки. Повеліла - і знак смерті, Жизні, ба й по­ту­ги У ру­ках бли­щить у неї, Турку для на­ру­ги. На коліна (о про­ро­ку!) Став пе­ред блідою, І наз­вав (о стид Вос­то­ку!) Дівою свя­тою. І своє наслідне бер­ло (О си­ни й уну­ки!), Мов жіно­че ве­ре­те­но, їй по­дав у ру­ки».

ДУМА ДРУГА

Віє вітер, повіває, Синє море грає; Золотом його з заходу Сонце заливає. Та ні золота на морі, Ні на небі сонця Не вбачає бідний бранець Із свого віконця. Угорі над головою, Мов каганчик, сяє, Мутним світом кострубаті Мури обливає. Бо не дармо Чорною та башта зветься Чорно, темно, сумно, гірко там живеться. О, яке ж воно й життє у домовині! Серце ниє у неволі на чужині; Думка вороном літає по Вкраїні, Кряче-плаче, покланяється родині, Та нема рятунку при лихій годині. Сорок їх сидить у башті без одного, Що коня в степу сідлали вороного, Не питаючись, не боячись нікого, - Тих, що бурею на море налітали, На лиман, мов стадо лебедів, спадали, Кого стріли, жакували-пліндрували, Супротивного у полі трупом клали, В Чорне море каменем німим метали. Не одну галеру на пожар пускали, Попелами берег не один вкривали, На невольницькі базари налітали, Козаків-братів з неволі визволяли, По Вкраїні рідній славою сіяли, Мов квітки в городі, пишно процвітали.

***

І понуро мовчать молодці низові чуприндири… Без одного сидить їх у башті десятків чотири… Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі, І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.

ДУМА ТРЕТЯ

У віконечко їм милосердна рука подавала Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала. А про борщ в'язники, вже який в нім і смак, забували, Сировцем да потапцями душу гіркую питали. Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки; Дознають на прикові короткім страшенної муки. На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають, Полягавши, сльозами один одного обливають, Україну простору та вольну, свій рай, споминають: «Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями, Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками. Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький! Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький. Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились, А діди у твоїх покаянних печерах молились, А батьки на тобі за козацькії вольності бились. Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво! Честе наша й поваго, велика козацькая славо! Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш, Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш, Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш. І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька, Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька! І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі, Пристановище певне старої козацької водії Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм, Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм: Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм. А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий! Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки, Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки, Посилаючи борошно вам і з бочками горілки! Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити, Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».

***

Так мовляли старі козаки, січові козарлюги, Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий; «Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити! Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити? Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти, Поганяючи, співами степ або гай звеселяти? Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм, І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм. Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти І в диму тім кадильному свічку йому засвітити, І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу, В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу. Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами, І на сонечку дим золотий та пахущий клубками, І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм, І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм. Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє, Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє. Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки. Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш, Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш. А ми будем щодня поодинцю над морем висіти, А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти. О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили, Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили? Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали, А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали? Чи не тим, що неділі святої в походах не штили І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили? Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали, Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали І святого хреста на себе мимоходом не клали? Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали, Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали? Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили, Що дівчат молодих та вродливих до себе манили, Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали, Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали, По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали, Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали, В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали, Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли. За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає, Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає, Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве! Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве. Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють, А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють. Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись. Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли, Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли. То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю: Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю. Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли, По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи. Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись, Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись. Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув, Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую: Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую. І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не: Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не. Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі. Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю, Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, - Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю… Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись: З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись. Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую, То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую. Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся: Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся. До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком. Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця, Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься. Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки, І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки. Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти, І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти. Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».

ДУМА П'ЯТА

По сій мові зам­ки пу­дові у две­рей заб­ряж­ча­ли, І за­со­ви у ку­нах залізні, важкі за­ви­ща­ли. І дві по­ли ши­ро­ких ду­бо­вих две­рей роз­чи­ни­лись, На по­розі два ян­го­ли з не­ба в сіянні з'яви­лись. Бо сіяло у две­рях, мов рай, по Бос­фо­ру са­да­ми, Пречудовними баш­та­ми, зо­ло­том, склом, мар­му­ра­ми. Червоніло на за­ході сон­це… Ма­ру­ся й Заїра, Ся го­луб­ка в лю­бові ти­ха, ся ду­ша світлок­ри­ла, На ко­зацьку біду та на нуж­ду стра­шен­ну ди­ви­лись І, вжах­нув­шись, од­на до 'днієї пле­чем при­ту­ли­лись. «Ой ви, бідні не­вольни­ки! Як се ви й живі зос­та­лись, Що в та­ку пре­ве­ли­ку біду та в не­во­лю по­па­лись? Я прий­шла вам ди­ханнє здо­ро­ве та й очі відда­ти, Божий світ в бла­го­вонній красі й чис­тоті по­ка­за­ти».
– Так про­мо­ви­ла, ро­ню­чи сльози, як жем­чуг, Ма­ру­ся. «О! Те­пер я, - ре­че, - ні царів, ні катів не бо­юся».
– «Хто ж єси ти, чу­дов­на лю­ди­но? Звідкіль ти взя­ла­ся, Що нам сон­цем, і світом, і раєм не­бес­ним зда­ла­ся?» «Я Ма­ру­ся, - ре­че, - Бо­гус­лав­ка, ко­ли ви чу­ва­ли, Що та­та­ре в ясир, у по­лон, у не­во­лю заб­ра­ли». Затрусились не­вольни­ки бідні з жур­би та з пе­чалі І від ту­ги тяж­кої ли­цем до землі при­па­да­ли. «О, бо­дай же, Ма­ру­сю, ти щас­тя та долі не ма­ла, Що ти нам ца­рю­ваннє своє осяй­не по­ка­за­ла!» - «Ні, не лай­те ме­не, зем­ля­ки, не кленіть, не коріте, А за ду­шу мою ми­ло­серд­но­го Бо­га моліте. Дарував мені цар ціле царст­во, та я не схотіла, У тем­ни­цю до вас не­по­роч­ни­ми крильми летіла. Се у ме­не в руці царське бер­ло, дивітесь, сіяє: Всіх лю­дей під моє по­веліннє во­но на­хи­ляє. Бо поїхав да­ле­ко на вло­ви сул­тан із ба­ша­ми, І до ран­ку вла­ди­чи­ця я над зем­лею й мо­ря­ми. Тріумфову га­ле­ру тобі, мій Лев­ко, я да­рую, Киндяки, зла­тог­ла­ви, і ут­вар, і снасть до­ро­гую. І не­вольників тих по­роз­ко­вуєш сам ти на морі, І звірю­ку ля­ха зос­тав­ляю на всій твоїй волі. У га­ле­ру червінців я безліч із скар­бу наб­ра­ла, Поставами без міри кар­ма­зи­ну й су­кон нак­ла­ла, І га­бою ту­рецькою доб­ре звеліла прик­ри­ти, Щоб не вельми стам­бульцям за­вид­ливі очі драж­ни­ти. Випливай, мій ле­бе­ди­ку, з вітром по­пут­ним ти­хеньким, Уклонись там од ме­не всім лю­дям пок­ло­ном ни­зеньким». І вол­шеб­ним жез­лом, царським бер­лом, Ма­ру­ся мах­ну­ла І кай­да­ни залізні з Лев­ка, мов со­ло­му, струс­ну­ла. Від кай­дан Ко­чу­бей, мов прис­ни­лось йо­му, сло­бо­нив­ся. На Ма­ру­син він лик, мов на об­раз чу­до­вий, ди­вив­ся. «Духу мій!
– про­рек­ла во­на, зблідлій і зціпив­ши ру­ки.
– Наступила хви­ли­на гіркої зем­ної роз­лу­ки… Знай, ніко­ли те­бе, о! Ніко­ли я так не лю­би­ла, Як у нужді стра­шенній, в багні та в кай­да­нах уздріла, Приступи, щоб у нас по Вкраїні та сла­ва пос­та­ла, Що ве­ли­ка ца­ри­ця в ус­та ко­за­ка цілу­ва­ла!» Приступив та й упав на коліна, і сер­це за­мер­ло… Покотилось із рук у Ма­русі Ос­ма­но­ве бер­ло. «З твоїх уст я п'ю смерть, - про­рек­ла во­на, - доб­ре се знаю, І кон­чи­ну мою поцілун­ком со­лод­ким вітаю». І зак­ри­лась по­лою своєї царської порфіри, І побігла, по­ки­нув­ши бер­ло в ру­ках у Заїри. «О, спа­сибі ж тобі, пох­ва­ло Ук­раїни ве­ли­ка, Що ти нас сло­бо­ни­ла з сього бе­сур­менсько­го ли­xa!» Козаки, стре­пе­нув­шись, як мурі вед­меді, ка­за­ли І хрес­ти ве­ли­чезні на се­бе, ри­да­ючи, кла­ли. «Хоть по­тур­чи­лась ти ра­ди ла­комст­ва й панст­ва, не­бо­го, Та пісень по шин­ках, мо­ли­тов по церк­вах бу­де мно­го. Спасемо від гріхів ми гур­том твою ду­шу убо­гу, А до тур­чи­на знай­де­мо луч­чу, тве­ре­зу до­ро­гу». Обізветься Лев­ко Ко­чу­бей, і гу­де йо­го го­лос, Мов той дзвін ве­ли­кодній, і зв'яв у ко­миш­ників во­лос. «О сліпе ви бур­лацт­во! Не вам її ду­шу спа­са­ти: Її жде на небі Пре­чис­та Ісу­со­ва Ма­ти. Ось га­ле­ра бли­щить зо­ло­та пе­ред на­ми: ру­шай­мо. І Ма­ру­си­ну сла­ву із ро­ду та в рід пе­ре­дай­мо».

ДУМА ШОСТА

Дивна чут­ка по Стам­бу­лу, Дивна вість літає: Кантемир га­ле­ру в мо­ре Сам вип­ро­вод­жає! Тріумфову про­вод­жає Пинду пра­вовірних, І на ній із вітром грає Корогов невірних! І не хви­ля на Бос­форі Мармури зми­ває, Чадра чад­ру зустрічає, За ру­ки ха­пає. І не вітер кру­тить хви­лю, В ку­чері зви­ває: До чал­ми чал­ма белько­че, Стиха про­мов­ляє: «Кінець світу нас­ту­пає: Серце-бо жіно­че Всім Стам­бу­лом по­вер­тав, Як са­мо за­хо­че. У ру­ках в джа­вурів кля­тих Шабельки блис­ка­ють. На на­ру­гу нам з гар­ма­ти, Пливучи, гри­ма­ють. І не­се їх вітер буй­ний, Мов стрілу по мо­рю, І співа­ють гай­да­бу­ри Про ко­зацьку во­лю. Ні, не нам, не тур­кам пра­вить Світом сим ши­ро­ким: Переважила ру­син­ка Нас умом гли­бо­ким». Як на­ро­диться між ни­ми Цар її удачі, Наш Вос­ток не раз гірки­ми На морі зап­ла­че. Як на­ро­диться ж ца­ри­ця З ро­зу­мом Ма­русі, Не од­на тогді прис­ниться Нам біда й на суші».

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

І

Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає, Неугасима жерт­ва, дар лю­бові, Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає. Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові… Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє У мо­році гли­бокім ізувірства, Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє Чудовище не­на­висті да звірства. Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.

ІІ

Постила цілий день ста­ренька ма­ти, Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла, Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти, Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра, Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну. «А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки, Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну, Перенеси - аж до душі роз­лу­ки… Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!

ІІІ

Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го Умилосерджу, щоб сі кості мертві Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го, І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим, І бідною Ма­ру­сею моєю В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю… О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!

IV