Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XVII

Заграли в тру­би, за­гу­ли в тим­па­ни, Кобзар по­туж­ним го­ло­сом за­лив­ся, І стру­ни ніби гро­мом ро­ко­та­ли: То піня­вий Бос­фор у скелі бив­ся, Душа в ста­рих мов кри­ла роз­пус­ка­ла, За Кан­те­ми­ром по по­лю но­си­лась. Велично навк­ру­ги Заїра по­зи­ра­ла, Її об­личчє сяєвом ок­ри­лось, І сльози ка­па­ли, і сер­це ве­се­ли­лось.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Невмируща іскра жизні Жевріє помалу В тілі, що тяжким досталось Мукам на поталу. По переказу, з давнезних Аравійських давен [49] Ліками рід Кантемирів Широко був славен. З купелю саджали в купіль, Як малу дитину, Полумертву, невладущу, Нетямну людину. І помалу, поволеньки Стала володати І руками, і ногами Безталанна мати. І вернувсь до неї розум, Скрушений бідою, І мов зо сну розмовляла Голосно з собою: «Се вже на тому я світі, Та ні рай, ні пекло… Мов у пеклі, темнувато; Мов у раї, тепло. Тепло й тихо, тільки чути Щось у кобзу грає І до струн живих неначе Голос промовляє. Се, мабуть, тайник-печера, Що йде під землею, Де сховались наші предки, Та й живуть сім'єю. Надо мною склеп неначе… Звідки ж вітер дише І стіною земляною, Мов рядном, колише? Коло мене щось мов ходить… Чи тінь, чи людина? Може, се моя Маруся, Кругла сиротина? Може, вмерла, як і мати, Від журби тяжкої. І впросилась доглядати Неньки неживої. Бо не чути, як ступає По землі се видмо, І його людське обличчє Ледве-ледве видно. Ні печалі, ні зітхання… Бачу, се ж бо й правда: Бо немов і я журюся, Немов трохи й рада».
– «Рада, нене, що вернулась Божа іскра в тіло. Над тобою совершилось Благодатне діло».
– Сі слова промовив стиха Дуже дивний голос… В бідолашної бабусі Зів'яв білий волос. «Чи се й ти вже під землею, Синку мій, королю, Що один дух був з моєю Бідною дочкою?» - «Ні, паньматко, - відказав їй, - Ще ти між живими, Хоч тобі людьми чужими, Може, ще й страшними. Відчепи, Заїро, полу, Хай засяє сонце, І до нас, як Боже око, Зазирне в віконце». І розлився по намету Світ благословенний, Що ціну йому зложити Тільки в ямі темній. Килимами вся долівка Вислана багато, І блищить ординська хата, Мов царська палата. Пишна зброя, кубки, таці, Намиста сіяють; Сутозолоті жупани З сонцем в жмурки грають. Да не дивиться небога, Чим орда пишалась, Через що за Сян дорога Золотою звалась. [50] І знялась на лікоть з ложа На м'якій долівці, І вліпила в Кантемира Злякані зірниці. «Які Левко?
– насилу шепче, - Обріс бородою?.. Обвив голову габою?.. Знається з ордою?» - «Ой, Заїро! Не гаразд ми, Не гаразд вчинили, Що яркого світу сонця Зразу напустили».
– «Не втікай же бо, Левусю! Дай хоч подивлюся… Може, знаєш, де шукати… Де моя Маруся». І за полу Кантемира Безталанна ловить, І тремтить, і за дрібними Слова не промовить. «Що тобі здалось, голубко? З нами чиста сила! Не лякайсь-бо, сіра утко, Гоголице біла!
– До старенької Заїра Стиха промовляє Голоском лагідним, любим, Мов сопілка грає.
– Се мій муж, мій рай цвітущий, Радощі й утіхи: На войні він лев жерущий, Дома - голуб тихий».
– «Як! Левко твій муж? Чи справді? І протерла очі, Чи се вдень їй увижалось, Чи посеред ночі?
– Ти ж до неї залицявся, Орле мій, королю! І покинув? І спізнався?.. І живеш з ордою?» - «Паньматусю!» - «Ні, Заїро, Сон мій був пророчий… Дивні речі, невимовні Бачать людські очі».
– «Нене! Говори порядно, Хто ти, і кого ти Звеш Левком так недоладно, Тремтячи з турботи? Він кохавсь, як ти мовляла, Десь там із дочкою, І якась пригода сталась З ними і з тобою?..» - «Дак се не Левко? Се мрія? Ні! Його се голос: То гримить, то наче віє Вітерець між колос… Він гримів про воюваннє, Віяв про коханнє, Про щасливе пануваннє І розкошуваннє. Серед хвиль морських ревучих, Галасу та крику Чуло голос той все військо, Мов трубу велику. І за те старшим обрали Над всіми човнами, Над старими старшинами, Над отаманами. І, як сокіл в чистім полі Голуби ганяє, Так він на турецькі в морі Судна налітає. Налітає - турка боре, Здобич здобуває І про наше люте горе, Про біду не знає». Сумно Кантемир споглянув: «Так, се він, Заїро! Тепер всю пригоду знаю Вашу, бідна віро… Ти Марусі Богуславки, Мабуть, мати рідна?..» Затремтіла, се почувши, Мов листочок, бідна. «Не питай, звідкіль се знаю, А скажи, де взявся Сей козак, і де жив, поки З вами запізнався?» - «Де його зродила мати, В нас про се не знають, А що батько був завзятий, Добре пам'ятають. Був татарського він роду, Кочубеєм звався; Та невірного народу Здавна відцурався. І водив козацтво наше Під орду в улуси, І в крові купавсь, мовляли, По самії вуси. І з'охотивсь він під старість Богу роботати, У чернечій рясі душу Від гріхів спасати. А із Січі вислав сина На свою господу, І вподобався він дуже Нашому народу, Бо навчив його човнами По морю гуляти, Вразькі судна пліндрувати, Слави здобувати…» - «Так, се він! Бо Кочубеєм Звав чавуш гетьмана, Що Редшид його човнами Звеселив Османа». І Кривавий Міч обличчєм В землю похилився І, до килима припавши, Тяжко зажурився. «Нене!
– каже.
– Знаю певно, Де твоя Маруся, Та що плакать будеш ревно, Виректи боюся. А побачити побачиш: Ось тобі порука - Моя жінка, люба любка, Тихая голубка».
– «Справді я її побачу?» - «Так, як Бог на небі, І живе вона не в пеклі, Не в страшнім Еребі». Повалилась йому в ноги Мучениця мати І, солодкими облившись, Стала промовляти: «Чоловіче! Чи ти турчин, Чи хто ти, не знаю… До твоїх ніг руки хирні Ревно простягаю. Дай, обнявши, поцілую Добрі, любі ноги, Що приймають странню неміч У свої пороги!» - «Не мені, матусю, дякуй, Богові святому, Що привів тебе в нещасті До тихого дому».
– «Що за ніжне в тебе слово! Якої ж ти віри? Хіба ж так, як ми, говорять І турки невіри?» - «В мене мати, люба нене, Була християнка, Із Гусятина, [51] з Підгір'я, Бранка-полонянка. Над колискою моєю, Так, як ви, співала, І по-вашому про Бога З хлопцем розмовляла. А пророк наш побратався З розп'ятим Пророком, Як огнем святим займався Над усім Востоком. Він Маріїного Сина Мав за путеводню [52] Ясну зорю, як спускався У гріхів безодню. А цуравсь тих душ мерзенних, Що з його науки, 3 його правди наробили Всім народам муки, Передвічного сім'єю, Родом наділили І лукавством та брехнею Небеса затьмили… І моя Заїра - бранка, І її на крила Наша буря-негаданка З-над Сули вхопила. І як Бог сестру Адаму [53] Виліпив із глини, Мені з неї тато-мама Подругу зробили. Освітили її розум Чистим словом правди - У нещасті до відради, В щасті до поради. І твоя дочка, вповаю, Зрозуміє Бога, І високого достойна Зробиться порога».
– «Вона Бога розуміє, - Прорекла старенька, - Бо молитись, було, вміє В мене ще й маленька. Знає змалку рушниками Божники вкривати І пахущими квітками Всі боги квітчати».
– «Всі боги? Мовчи, бабусю, Про боги між нами; Бо єдин той, хто вкриває Землю небесами».
– «Ні, добродію, мовчати Не в силах про віру, Хоч би й шию мені класти Кату під сокиру».
– «Так!
– понуро усміхнувся Кантемир.
– Сокира Не страшна - хто не здобувся Більш як на кумира. Слухай, бабо. Русь я знаю Не десяток років… Де спіткаю, всіх стинаю Ваших лжепророків. І тебе, попаде, стяв би Зе безбожну душу, Та впиняє мене мати… Милувати мушу. Моя мати так дитину, Як і ти, втеряла, І твоє вона обличчє, І твій погляд мала. Не зневаж її, Заїро, Не гордуй старою: Бо безумство з неї здіймеш Тільки з головою. У тих розум, в сих безумство, Так попи зробили, Що царства ввели в безпутство І передрочили. Та не ся, ще гірша думка Мені серце крушить, Кров самумом і гаркуром Без сушила сушить. Чого брат мені приснився З дивними речами, Як до мене нахилився Вістовець з листами? О Заїро, сестро! Чую, Лихо невимовне, Що та іскра потухає, Що та кров холоне. Іскра Божа, кров пречиста З праведного серця… І погасне, захолоне, З Богом не зіллється. Люба сестро і дружино! Мусимо не кіньми До Стамбула ми летіти, А бистрими крильми».

49

– Тобто з часів далеких, дохристиянських, старозавітних.

50

– Сян (Сан) - ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.

51

– Гусятин - тепер місто в Тернопільській області на р. Збруч. Відомий з 1559 р.

52

– Відомо, що мусульманство складалося під значним впливом християнства та іудаїзму, а сам Мухаммед часто вживав вирази із християнського вчення. В той же час така подібність пояснюється і спільністю джерел культурних традицій арабів і євреїв.

53

– Йдеться про Єву, дружину Адама, першу жінку і праматір роду людського: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама».

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

І

Стамбул… Яке страш­не, по­туж­не сло­во! Європо! Ти бу­ла йо­го зля­ка­лась, І пус­то­та жит­тя тво­го ли­хо­го В три­возі дес­потів твоїх оз­ва­лась… Два ра­зи вже ти прав­ду на Бос­форі Безумством хрис­ти­ян твоїх га­си­ла, Аж ось на Біло­му й на Чорнім морі Ще раз но­ва за­па­ну­ва­ла си­ла І дав­ню бо­ротьбу з лу­кавст­вом по­но­ви­ла.

II

Як згас­ло світло, що з го­ри Сінаю Від гро­мо­во­го сло­ва засвіти­лось, І вістю крот­кою, бла­гою з раю Між галілей­ських ри­баків яви­лось, - [54] Тоді ду­ша про­ро­ка Ма­го­ме­та Серед ома­ни прав­ди воз­жа­да­ла, Огонь її ди­ханієм по­ета У тем­ряві по­ганст­ва роз­ду­ва­ла І чо­ловічест­во від крив­ди ря­ту­ва­ла.

54

– Тобто голос і сила впливу Божого слова. На горі Сінай Бог з'явився Мойсею і євреям, яких він вивів з Єгипту, у вигляді вогню і проголосив десять своїх заповідей та комплекс морально-етичних основ подальшого життя народу. Гора Сінай «димувала через те, що Господь зійшов на неї в огні». Далі йдеться про проповідування Ісуса Христа у Галілеї, зокрема його чудо на Генісарейському озері.

IІІ

I си­ла прав­ди, чис­то­ти, сво­бо­ди Базар-Єрусалим опа­ну­ва­ла І лжею оту­ма­нені на­ро­ди Культурою но­вою осіяла. Обман і лжа вка­за­ли їй до­ро­гу В чет­вер­тую сто­ли­цю хрис­ти­янст­ва, Де всі хра­ми не­ви­ди­мо­му Бо­гу Сповнились тем­ним ідольством по­ганст­ва, Затулою гріхів, пок­ро­вом ту­не­ядст­ва.

IV

Стамбул… Пе­ред сим іме­нем по­туж­ним Народи За­па­ду возт­ре­пе­та­ли І, прав­ду бо­рю­чи ка­га­лом друж­ним, Свої царст­ва від па­гу­би спа­са­ли У Римі но­во­рож­де­ним по­ганст­вом… їх дес­по­ти ма­го­ме­тан псу­ва­ли, І, гроші сип­ля­чи між му­сульманст­вом, Потужний дух роз­ко­ша­ми всип­ля­ли, Кругом сул­та­на честь і прав­ду пот­реб­ля­ли.

V

«Великоліпного», як мур, підми­ли, [55] І по­хи­ливсь ко­лос, і яни­ча­ри Та спа­ги навк­ру­ги йо­го мо­ги­ли, Мов дикі ни­зовці, за­бун­ту­ва­ли. І бо­реться іслам з єхид­ним Ри­мом, І шар­пає йо­го ли­хе ко­зацт­во, І за­ту­ма­нює по­жежі ди­мом Жадне крові й руїни гай­да­мацт­во. Стамбуле! Де ж твоє прос­лав­ле­не ли­царст­во?

VI

55

– Солиман II Великоліпний царював од 1520 до 1566 рoку.

У бе­бе­хи буй­ни­ми го­ло­ва­ми Твої вожді прес­лавні пов­ри­ва­лись, Танцями бра­нок, ви­на­ми, ме­да­ми, Перелюбством пас­куд­ним пов­пи­ва­лись. А буй-ту­ри, кот­рих во­ни во­ди­ли На хрис­ти­янст­во, со­ро­ми­ли Бо­га, Гірких вдо­виць, сиріт, не­тяг ду­ши­ли» Постали злидні, ґвалт, жур­ба, три­во­га. Коло сул­тансько­го ви­со­ко­го по­ро­га.

VII

Редшиде й Кан­те­ми­ре! На Вос­тоці Ви зо­ря­ми но­ви­ми заб­ли­ща­ли. Істочник жизні об­ре­ли в про­році, Ісламу сла­вою і чес­тю ста­ли. Од ва­шо­го ме­ча не­дав­но на Цо­цорі Ліг тру­пом без­го­ло­вим лях ол­жи­вий, А на тім руськім нев­покійнім морі Втеряв свій пиш­ний цвіт ко­зак зрад­ли­вий, І по­лом'єм взя­лись йо­го по­сел­ки й ни­ви.

VIII

Як по­ле в них буяє бо­дя­ка­ми, Так за­бу­яли се­ред Ца­рег­ра­да Невольницькі ба­за­ри ко­за­ка­ми: Очам од­ра­да, воїнам наг­ра­да! І, мов гряд­ки в са­дах цвітуть ма­ка­ми, Гареми му­сульманські заб­риніли Дівчатами врод­ли­ви­ми й жінка­ми, А руські діти ве­се­ло обсіли З пи­ла­вом ми­соч­ки, мов го­луб'ята білі.

IX

Султанськими дітьми во­ни зо­вуться… Чи раб, чи пан був батько не­чес­ти­вий, На всіх їх рівно ми­лості пол­лються. Тут не ору­ду­ють па­ни лес­тиві Людьми, як бид­лом. Прав­да і од­ва­га Дорогу сте­лять кож­но­му од­на­ко. За прав­ду й віру ша­на і по­ва­га Жде і те­бе, ко­за­че-гай­да­ма­ко, Гультяю без ума, без совісті бур­ла­ко!