МАРУСЯ ЧУРАЙ

Костенко Ліна

не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: — Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді

почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

бо мав на Білу готувати полк.

Посунув трохи війта і бурмистра.

Поспільство розступилось на аршин.

І вийшли вдвох. За ними вийшов Іскра.

І ще там дехто з полкових старшин.

На другий день, в годину зегарову,

суд приступив до вислухання знову.

Сказавши Чураївні, щоб вона,

оскаржена, то значить, сторона,

настановила свідків, віри годних,

не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,

о справедливість дбаючи одну,

що, може, є які-небудь причини,

котрі її пом’якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,

відмовилась хитанням голови.

І це було нам доказом яскравим —

не мала що сказати перед правом.

— Тоді, зачувши отакі слова,

не бувши свідком ставлена позатим,

Ящиха Балаклійська Кошова

освідчила:

— Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.

Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.

А я прийшла сюди аж з Балаклії,

хоч я людина вже не при здоров’ю.

Отож скажу відкрито і вселюдно.

Буває всяко, доля — не черінь.

Любов — це, люди, діло неосудне.

По всі віки. Во вік віків. Амінь.

У Горбаня самі стенулись плечі:

— Ото жінок і не пускають в Січ.

Сказали ви, Ящихо, нездоречі.

Даремно ви убовтнулися в річ.

— Вже стільки літ суддюю у Полтаві,—

сказав суддя.— Чимало бачив справ.

Сиділи всякі в мене тут на лаві,

халепи я такої ще не мав.

По тому встав, на стіл руками сперся:

— Тут говорили свідки й очевидці.

По вислуханню всіх цих контроверсій

суд має перейти до пропозицій.

Хоч тут думки були навпереміну,

та суд стоїть

на вірному сліду.

Хто має мисль яку-небудь одмінну,

нехай про це зголоситься суду.

Мовчали всі.

Не зголосився жодний.

У книзі писар буковки низав.

Пушкар, полковник, яко віри годний,

которий ставши, так ото сказав:

— Панове судді! Важко розібрати,

що і до чого, як воно було.

Нехай простить і та, і друга мати,

а їхні діти учинили зло.

Грицько зцурався дівчини такої!

Доп’яв біди, земля йому пером.

Такої кривди парубок накоїв,

що не могло це скінчитись добром.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

що світ вже так замішаний на злі,

що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?

Людській душі цей злочин осоружний.

Не виправдання навіть і любов.

Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

що ніяк похилити хоругов!

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова.

Он подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

Страшне це діло, діло небуденне.

А всі почути вирока спішать.

Воно, скажу вам, легше, як на мене,

діла у битвах шаблею рішать.

Отаман Гук гукнув тоді, що справді

судити треба дівчину по правді.

Тоді Горбань сказав йому до ока

і всіх незгодних так ото згромив:

— Панове судді! Правда одинока.

А правда в тому — хто кого убив.

Гук відповів: — Не треба забувати,

хто кого зрадив, хто кого терзав.

А правда, пане, слово більмувате.

Воно не бачить, хто його сказав.

Горбань відмовив: — У такому разі

ми різні правди маєм на увазі.

Той тягне вліво, інший гне управо.

А є одне, і так вже іспокон:

статут Литовський, Магдебурзьке право,

панове судді,— це для нас закон!

— Що скажуть райці? —

Райці — безглагольні.

— Порадили,— суддя сказав тоді.—

Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.

Достойні свідки питані від нас.

А як труїла, ще не розібрались.

І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

Це треба теж до справи долучить.

Бо мати в горі. Вишняківна плаче.

А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.

І суд такого ще не примічав,

щоб той, кого потягнено до права,