Механічний апельсин
Шрифт:
У Центрі ми вийшли й почовгали до молочного бару «Корова», відверто позіхаючи — а-а-у-у! — під місяцем, зорями й ліхтарями, бо, зрештою, були ж іще мальчікі-підлітки й удень ходили до школи. В «Корові» стало ще велелюдніше. Але той чєловєк, який звечора плів мандрони у «торчку» від молока з «хімією» чи чимось таким, і досі правив своєї:
— Вуличні хлопці, з мертвої матерії народжені погодою в кінно-сінні глільсько-платонічні часи…
Мабуть, він «залітав» того вечора уже втретє чи вчетверте, бо вигляд мав якийсь нелюдський, наче й сам обернувся на вещь, а його ліцо — на крейдяну брилу. А проте, коли вже йому подобалося так довго «мандрувати», то хай би краще скористався
Навколо хиляли молоко, кокаїнілися й забавлялись запелюшники (по-нашому, це ті, кого звичайно називають підлітками), хоч були в барі й старші мужчіни та жєнщіни (аж ніяк не з буржуа), що реготали й правили теревені, їхні зачіски й одєжда вільного стилю (переважно просторі вовняні светри) вказували на те, що вони прийшли з репетицій у телестудіях за рогом. У тих дєвочєк були жваві ліца з великими яскраво-червоними ротікамі — вони шкірились, виставляючи напоказ зубья, цілком байдужі до навколишнього розбишацтва. На стереопрогравачі саме скінчилася й зіскочила платівка (Джонні Жіваго, русская кошка, виконувала пісню «Тільки іншим разом»), і в цю мить, коли запала тиша й на програвач мала лягти інша платівка, одна з тих дєвочєк — на вигляд років під сорок, дуже вродлива, з великим, розтягнутим в усмішці ротіком — раптом проспівала якихось півтора такта, наче на підтвердження того, про що вони там патякали. У ту хвилину, братики, мені здалося, ніби до молочного бару залетіла велика птаха, — все волосся на моєму тєлє стало дибки, а шкіру обсипало морозом, немов по ній пробігли крихітні ящірки. Я ж бо ту пісню знав! Це була арія з опери Фрідріха Гіттерфенстера «Das Bettzeug» — невеличкий фрагментик, який співачка просипіла з перехопленим горлом. Лише одна фраза: «Та, мабуть, краще так». Але всередині в мене все затріпотіло.
А от зачумлений Дим, що прослухав фрагмент арії так, наче проковтнув кинутий на тарілку шмацик сосиски, вдався до ще одного свого паскудства: затрубив губами, заскавучав, як собака і, двічі скинувши вгору два пальці, по-блазенському розреготався. Коли я почув і побачив ті шизові Димові жарти, мене аж пересмикнуло, і кров ударила мені в обличчя.
— Вилупок! — просичав я. — Брудний, безмозкий і невихований покруч! — Після цього я перехилився через Джорджі, що сидів поміж мною та бридким Димом, і бистро зацідив Димові кулаком у пасть. Той отетерів, роззявив поддувало й заходився витирати ладонью кров із губи, а тоді здивовано залупав очима то на скривавлену руку, то на мене.
— За що? — як завжди, недоумкувате спитав він. Мало хто помітив цю мою розправу, а ті, хто помітив, залишилися байдужі. Знову зазвучало стерео — цього разу тягуча вєщь з електрогітарним виттям.
— Ти невихований виродок, братику, темнота, що не відає, як поводитись на людях.
Дим люто, по-жлобському блимнув очима й відрубав:
— Не роби так більше ніколи! Я тобі більше не братик і не бажаю ним бути! Він дістав з кишені велику брудну сякачку й заходився промокати кров, спантеличено й насуплено розглядаючи плями, так наче був певен, що сходити юшкою можуть інші, але аж ніяк не він. Дим був співець крові, яка штовхала його на паскудства, а та дєвочка оспівувала
— Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.
— Годі! — різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. — Не заводьтесь!
— Та це ж Димові на користь, — заперечив я. — Не можна йому всю жізнь бути дитиною. — Я пильно подивився в очі Джорджі.
— А за яким це правом, — озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла, — він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.
— Озирнись навколо, — проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже «відчалив» і прорікав за спиною в Дима: «Найближча іскра найвиостанніша…» — Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.
— А ялди! — презирливо ошкірився Дим. — Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав’язку!
— Кажеш, хочеш битися на тесаках? — прогарчав я. Тут утрутився Піт:
— Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе.
— Дим має знати своє місце, — не вгавав я. — Хіба не так?
— Зачекай-но, — заперечив Джорджі. — Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.
— Правду кажучи, Алексе, — промовив Піт, — ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав — баста. — І він нахилився над склянкою з молоком.
Приховуючи раздражєніє, я спокійно прорік:
— Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?
Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.
Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.
— Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?
Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:
— Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:
— Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?
Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами — так-так, мовляв:
— Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті, — почав пояснювати я. — То була справжня музика. А коли якась ципа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.
— Краще ходімо додому й завалимося в спячку, — відмахнувся Дим. — Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? «Так-так», — закивали головами решта двоє.
— Гадаю, нам і справді краще розійтись, — погодився я. — Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як — завтра тут-таки, в той самий час?
— Звичайно, — мовив Джорджі. — Вважай, домовились.
— Може, я трохи припізнюсь, — попередив Дим. — Але прийду неодмінно. — Він усе ще промокав губу, хоч кров із неї вже й не сочилася. — Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. — І він, як завжди, по-блазенському зареготав — го-го-го! Схоже, він був такий «димний», що навіть не образився.