Механічний апельсин
Шрифт:
Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи — гик-гик! — холодною кока-колою. Брітву-горлорізку тримав напохваті — на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку — він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав, — а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги — мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі — їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний
Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо — те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сяку-таку вечерю — кілька ломтіков консервованого м’яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без «брітвочок», «хімії», чи «дуру»! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м’ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні — стереопрогравач; у серванті стояли платівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці — своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах, — і на кожному виблискувала емблема чи назва: «Південь-4», «Блакитна дивізія Метро-випрошколи», «Хлопці з Альфи».
Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті — на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.
І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв’ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум, — я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після «хімії». Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім’я із знеможеним криком «а-а-а-а!» А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу…
Потім я поставив незрівнянного Моцартового «Юпітера» і побачив нові, розплескані на землі ліца, а тоді,
4
Наступного ранку, братва, я прокинувсь — ох! — о восьмій — ох-ох-ох! — а що почувався ще висотаним, витолоченим і розбитим, не в змозі розклепити після сну повіки, то вирішив не йти до школи. Краще, подумав я, поваляюсь ще трохи в ліжку, годинку-дві, тоді вберуся в чистесенький, зручний одяг, можливо, ще й похлюпаюсь у ванні, підсмажу собі грінки й послухаю радіо або почитаю газетку — одне слово, потішуся на самко-мотності. А потім, як матиму настрій, загляну до своєї школіназії й дізнаюся, чого ще наварілі в тій країні глупих і непотрібних уроків. Ох, братва!.. З-за стіни я почув гарчання й тупцяння татуся, що зрештою пішов на свою фарбарню, де він горбатив, а мене покликала матуся — дуже ввічливо, як це в нас стало звичним, відколи я підріс і змужнів:
— Уже восьма, синку. Знову спізнишся!
— Щось у мене голівер болить! — гукнув я їй у відповідь. — Зостанусь удома, спробую переспати біль.
Я почув, як мати зітхнула й сказала:
— Сніданок тобі я залишу на плиті, синку. Мушу вже бігти. І справді, був такий закон, який забороняв усім, крім дітей, не горбатити, хай ти сам хворий чи в тебе хвора дитина. Моя матуся працювали в одному з так званих держмаркетів, де полиці були заставлені суповими та квасолевими консервами й іншим таким говном. Я почув, як вона з брязкотом поставила тарілку на газову плиту, взулася, взяла пальто, що висіло на гачку за дверима, зітхнула й мовила:
— То я пішла, синку.
Я вдав, ніби повернувся до країни марень, а тоді й справді задавив гарненького хропака і побачив дивний, але правдоподібний сон, в якому мені чомусь привидівся мій кент Джорджі. В сновідєнії він був багато старший, лютіший і суворіший; він розводився про дисципліну, слухняність і про те, що всі мальчікі під його началом мусять цього суворо дотримуватись і віддавати йому честь, як в армії, а я стояв серед решти хлопців у шерензі й вигукував: «Так, сер!» або «Ні, сер!» Потім я угледів на плечах у Джорджі зірки, як у генерала. Тут він підвів до мене Дима, також постарілого й сивого, із щербатим ротом, що його він, побачивши мене, роззявив в усмєшкє, а мій кент Джорджі промовив, показуючи в мій бік:
— Цей хлопець з голови до ніг у багні й лайні. І це була таки правда.
— Не бийте мене, благаю вас, братики! — заволав я і кинувся навтьоки. Я бігав колами, а Дим за мною, трусячи від смєха голівером і обпікаючи мене батогом, — за кожним влучним ударом лунав електричний дзвоник — дзінь-дзінь! — і мені від цього стало ще болячіше.
Тут я бистренько прокинувся, серце гупало — гуп-гуп-гуп! — і біля дверей, певна річ, справді дзеленчав дзвоник — др-р-р-р! Я вдав, ніби вдома нікого нема, однак те «др-р-р-р» не вгавало, і я почув, як за дверима гукнули:
— Та годі тобі! Відчиняй, я ж бо знаю, що ти в ліжку. Я відразу впізнав той голос. Це був П. Р. Делтойд (глупий дуб), мій так званий післявиправний наставник, геть очманілий від сотень прочитаних книжок хрєн. Я гукнув йому хворим голосом: «Іду, іду!» — виліз із постелі й накинув на себе халат, чарівний халат, братики, розмальований краєвидами різних міст. Тоді взув копита в дуже зручні вовняні тапочкі, розчесав свій скуйовджений «німб» і був готовий зустріти П. Р. Делтойда. Коли я відчинив двері, він, вайлувате похитуючись, ступив до квартири — розпатланий, у потертій шляпє, в забрьоханому плащі.
— Ох, Алексе, Алексе, — зітхнув він. — Я зустрів твою матір. Вона сказала, нібито в тебе щось болить. Тому ти й не в школі, атож.
— Нестерпно болить голова, сер, — відказав я, як справжній джентльмен. — Сподіваюся, що пополудні біль минеться.
— Атож, атож, надвечір — неодмінно, — шпигнув мене П. Р. Делтойд. — Вечір — то великий час, еге ж, Алексе? Сідай хлопчику, — запросив він мене, наче я був гість у його домі. — Сідай, сідай. — Він опустився в крісло-гойдалку мого татуся й почав гойдатися, ніби саме задля цього й завітав до мене.