Менсфілд-парк
Шрифт:
— Ну, Фанні, я знову бачився з містером Кроуфордом і почув від нього, як ваші справи. Він непересічна особистість, і чим би усе це не скінчилося, ти маєш розуміти, що його прихильність до тебе має особливий характер; хоч ти ще надто молода, щоб знати мінливу, нетривку, непостійну природу любові, якою вона буває зазвичай, і тому не можеш дивуватись, як я, тій дивовижній стійкості, з якою він зустрічає поразку. Це тому, що він тебе справді кохає; він не бачить у цьому якоїсь особливої заслуги, та, мабуть, так воно й є. Але, зробивши такий гідний вибір, він все ж таки вартий поваги за свою відданість. Якби його вибір був не таким бездоганним, я, певно, засудив би його за таку впертість.
— Мені
— Люба моя, — перервав сер Томас, — це зараз ні до чого. Я знаю про твої почуття не гірше, ніж, мабуть, ти — про мої бажання та мій жаль з цього приводу. Тут більш нема чого додати, і нічого тут не вдієш. Віднині ми з тобою не будемо про це говорити. Адже не можеш ти думати, наче я здатний умовляти тебе вийти заміж проти твоєї волі. Твоє щастя й благополуччя — ось єдине, що для мене важливе, і від тебе вимагається лише одне: потерпіти намагання містера Кроуфорда переконати тебе, що твоє та його щастя й благополуччя не зовсім несумісні. Він діє на свій власний ризик. Ти можеш бути спокійна. Я запевнив його, що ви будете бачитися щоразу, як він завітає до нас, — а так, певно, й було б, якби не останні події. Ти зустрічатимешся з ним так само, як кожен із нас, і стільки, скільки зможеш, щоб це не викликало в тебе неприємних спогадів. Він покине Нортгемптоншир так скоро, що навіть ця незначна жертва буде вимагатись від тебе не надто часто. Хтозна, як усе обернеться в майбутньому. А тепер, моя люба Фанні, завершимо цю розмову.
Обіцяний від'їзд Кроуфорда — ось про що Фанні було найприємніше думати. Однак вона не лишилася байдужою до ласкавих слів дядечка, була йому вдячна за таку поблажливість і, усвідомлюючи, як багато він не знає, розуміла, що не повинна дивуватися його поведінці. Він, що віддав доньку за містера Рашворта! Романтичної витонченості від нього годі й чекати. Вона ж мусить нести свій хрест і вірити, що з часом він стане легшим.
Вона, незважаючи на свої вісімнадцять років, не могла уявити, що почуття Кроуфорда триватиме вічно; їй здавалося, що своєю несхитною, постійною відмовою вона зрештою покладе цьому край. Скільки, як вона уявляла, на це знадобиться часу — то вже інша річ. Було б негарно питати в юної леді, наскільки високо вона оцінює власну привабливість.
Попри своє рішення мовчати, сер Томас розважив за необхідне ще раз торкнутися цього предмета в розмові з племінницею і кількома словами підготувати її до того, що він сповістить про все її тітоньок; він і досі уникав би цього, якби було можливо, але зараз його змусили так вчинити цілком протилежні наміри містера Кроуфорда, який і не думав робити таємниці з цієї історії. Він не збирався нічого приховувати. У пастораті все вже було відомо, він любив говорити про майбутнє з обома своїми сестрами, і його лише втішало, що на шляху до своєї мети він матиме таких обізнаних свідків. Зрозумівши це, сер Томас одразу ж відчув, що мусить довести всю справу до відома своєї дружини та своячки; хоча, думаючи про Фанні, він не менш від неї самої боявся того, як подіє ця звістка на місіс Норріс. На його думку, її метушливі клопотання були вельми недоречними, дарма що клопоталася вона з благих намірів. На цей час він був уже недалекий від того, щоб вважати місіс Норріс однією з тих благодійників, які завжди чинять зле і завдають прикрощів усім довкола.
Однак місіс Норріс його втішила. Він вимагав, щоб до племінниці поставилися з усією можливою поблажливістю і дали їй спокій; і місіс Норріс не тільки це пообіцяла, але й дотримала свого слова, — хіба що почала зиркати на племінницю ще бундючніше, ніж
Сер Томас у цьому випадку оцінив її розважливість незаслужено високо; а Фанні ладна була благословити її за те, що вона виказувала своє невдоволення мовчки.
Леді Бертрам поставилася до цієї новини інакше. Вона все життя була красунею, до того ж багатою красунею; і ніщо, крім краси та багатства, не викликало в неї поваги. Тому, дізнавшись, що до Фанні сватається такий грошовитий кавалер, леді Бертрам почала дивитися на неї іншими очима. Вона переконалася, що Фанні таки дуже гарненька, хоч досі не була в цьому певна; і при думці, що Фанні візьме такий вигідний шлюб, леді Бертрам пишалася своєю племінницею.
— Ну, Фанні, — мовила вона, щойно вони залишилися наодинці, і заговорила з незвичайним пожвавленням, бо їй справді не терпілося поговорити з племінницею віч-на-віч: — Ну, Фанні, сьогодні вранці мені зробили дуже приємний сюрприз. Я мушу хоч раз про це поговорити, так я й сказала серові Томасу, — один раз, і по всьому. Вітаю тебе, люба племінничко. — І, самовдоволено дивлячись на неї, додала: — Хм, у нашій сім'ї таки всі непогані на вроду.
Фанні зашарілася і спершу не знала, що й сказати; а тоді, сподіваючись зіграти на тітчиній слабкості, мовила:
— Люба тітонько, ви ж, я певна, не можете бажати, щоб я вийшла заміж; адже ви б за мною скучили, хіба ні? Так, я певна, ви б дуже за мною скучили.
— Ні, моя люба, в мене б і на думці не було за тобою скучити, як уже тобі зробили таку пропозицію. Я зможу чудово обійтися без тебе, якщо ти вийдеш заміж за такого чоловіка, як містер Кроуфорд. А ти затям собі, Фанні, що кожна дівчина, отримавши таку чудову пропозицію, мусить її прийняти.
То було чи не єдине правило поведінки, єдина порада, яку Фанні почула від своєї тітоньки за вісім з половиною років. І ця порада змусила Фанні замовкнути. Вона зрозуміла, що суперечити немає сенсу. Якщо в душі тітонька проти неї, то годі сподіватись на її розуміння.
— Ось що я тобі скажу, Фанні, — мовила вона, — він, ясна річ, закохався в тебе на балі. Ти вже мені повір, це тоді він уклепався. Ти виглядала просто чудово. Всі так казали, і сер Томас також. Ти ж пам'ятаєш, Чепмен допомогла тобі одягтися. Я дуже рада, що послала до тебе Чепмен. Треба сказати серові Томасу, що я певна — це сталося того вечора. — І, так само перебуваючи в полоні втішних роздумів, додала трохи згодом: — Послухай-но, Фанні, я не робила такої ласки навіть Марії, але наступного разу, коли в моєї мопсихи буде малеча, я подарую тобі одне цуценятко.
Розділ тридцять четвертий
Едмунд, повернувшись додому, мав почути надзвичайні новини. На нього чекало багато сюрпризів. Перший з них виявився чи не найважливішим, бо то була зустріч із Генрі Кроуфордом та його сестрою; вони йшли сільською вулицею, на яку Едмунд щойно в'їхав. Але ж він гадав, він був певний, що вони вже далеко звідси! Він зумисне затримався на два тижні, щоб уникнути зустрічі з міс Кроуфорд. Він повертався до Менсфілду в такому настрої, що навіює схильність до меланхолійних спогадів, коли раптом перед ним, спираючись на братову руку, постала його чарівна леді власною персоною; і наступної миті він почув дружнє сердечне вітання тієї, кого ще хвилину тому уявляв за сімдесят миль звідси, а думками — ще далі, у недосяжній далині.